12 квітня 1915 р. нас повантажили в Галі й повезли, аби збити з пантелику ймовірних шпигунів, довгим довкільним шляхом через північне крило фронту в район поля битви під Марс-ля-Тур. Рота зайняла вже звично стодолу в селі Тронвіль, одному з тих безнадійних, нудних, брудних лотаринзьких загумінків, побудованих з безладних кам'яних ящиків з пласкими дахами й без вікон. Через небезпеку повітряних нальотів ми були змушені перебувати майже весь час в переповненому селі; однак кілька разів навідувались і до дуже відомих поблизьких місцевостей Марс-ля-Тур і Ґравельотт. За кілька сот метрів від села дорогу до Ґравельотт перетинав кордон, біля якого на землі лежав розтрощений французький прикордонний стовпчик. Вечорами ми дозволяли собі тужливе задоволення пішки прогулятися до Німеччини.
Наша стодола була такою руїною, що треба було балансувати, аби не провалитися крізь спорохнявілі дошки на долівку. Одного вечора, коли наше відділення під орудою добропорядного капрала Керкгоффа, стоячи біля ясел, роздавало вечерю, зі стриху зірвалася велетенська дубова кроква і з несамовитим гуркотом полетіла вниз. На щастя, якраз над нашими головами її заклинило між двома глиняними простінками. Ми відбулися переляком, ось тільки наші прекрасні порції м'яса припорошились здійнятою курявою. Щойно ми після цього лиховісного знаку залізли в солому, як тут же почулося грюкання в браму, і стривожений голос фельдфебеля зірвав нас на ноги. Спершу, як то завжди при таких несподіванках, мить тиші, а потім дике замішання і галас: «Моя каска! Де мій речовий мішок? Чоботи не налазять! Ти потягнув мої патрони! Заткай пельку, опудало!»
Врешті усі таки зібралися, і ми рушили до залізничної станції в Шамблі, звідки вже за кілька хвилин виїхали на Паньї-сюр-Мозель. У вранішню пору ми видерлися на Мозельські пагорби й зупинилися в Прені, чарівному гірському селі, над яким височіла руїна замку. Цим разом наша стодола виявилася кам'яною будівлею, наповненою запашним сіном. Крізь її віконниці виднілися обсаджені виноградниками надмозельські пагорби й містечко Паньї, що лежало в долині й часто потерпало від снарядів та авіаційних бомб. Кілька разів снаряди влучали в Мозель, здіймаючи водяні стовпи заввишки з вежу.
Тепла весняна погода оживляла нас і спокушала у вільні години на довгі прогулянки серед розкішних пагорбів. Ми перебували в такому піднесенні, що вечорами ще довго бешкетували, перш ніж усе стихало. Улюбленим жартом у нас, серед іншого, було заливати храпунам у рот воду чи каву з польової фляги.
Увечері 22 квітня ми вирушили маршем з Прені, пройшли понад 30 кілометрів аж до села Аттоншатель, та так, що, попри важку ношу, ніхто на марші не захворів, і розбили праворуч від знаменитої Великої Траншеї, просто посеред лісу, шатра. За всіма ознаками було видно, що наступного дня ми вступимо в бій. Нам видали перев'язочні пакети, по другій бляшанці м'яса й сигнальні прапорці для артилерії.
Увечері я ще довго сидів у тому сповненому передчуттів настрої, що про нього так добре вміють розповідати воїни всіх часів, на колоді, при якій буяли сині анемони, перш ніж заповзти через ряди товаришів на своє місце в шатрі. Тієї ночі мені снилася суцільна маячня, в якій головну роль відігравав якийсь череп.
Пріпке, якому я вранці розповів цей сон, висловив сподівання, що череп — французький.
ЛЕЗ ЕПАРЖ
Молода зелень лісу ряхтіла у вранішньому світлі. Потаємними стежками ми пробиралися до вузької ущелини за передовою лінією. Було оголошено, що 76 полк після вогневої підготовки тривалістю лише 20 хвилин піде в атаку, а ми маємо стояти напоготові в резерві. Рівно о 12 годині наша артилерія відкрила потужну канонаду, що багатократно відлунювала в лісових ущелинах. Тут ми вперше почули це важке слово: ураганний вогонь. Ми сиділи на ранцях, бездіяльні й збуджені. Надбіг вістовий, кинувся до командира роти. Випалив: «Три перші траншеї в наших руках, взято шість гармат!» Прогриміло потужне «ура!» Прокинулася відчайдушність.
Нарешті надійшов довгоочікуваний наказ. Довгою шерегою ми потяглися вперед, звідки доносилося розмите тріскотіння рушничних пострілів. Це вже було серйозно. Збоку від лісової стежини, в ялинових хащах задвигтіли глухі поштовхи, посипалося галуззя і земля. Якийсь страхопуд під силувані смішки товаришів кинувся на землю. А тоді крізь ряди прослизнув застережний клич смерті: «Санітари, наперед!»