Недосяжний для вогню, я брів спустошеною траншеєю. То був короткий час передобіднього затишшя, який згодом, на інших полях бою, не раз бував для мене єдиною нагодою перевести дух. Я скористався ним, аби все роздивитися уважно й без поспіху. Чуже озброєння, темрява бліндажів, строкатий вміст ранців — все було нове й загадкове. Я напхав кишені французькими набоями, відстібнув м'яку, як шовк, плащ-палатку, заволодів обгорнутою синім сукном польовою флягою, аби через три кроки все знову викинути. Дуже гарна смугаста сорочка, яка лежала серед розкиданих офіцерських речей, спокусила мене, тож я миттю зняв з себе однострій і з голови до ніг зодягнутися в нову білизну. Якою втіхою було приємний лоскіт свіжого льону на шкірі!
Отак прибравшись, я підшукав собі в траншеї місцинку на осонні, вмостився на балку й розпоров багнетом бляшанку з м'ясом, аби поснідати. А потім запалив люльчину й погортав розкидані повсюди французькі журнали, які, як було видно з дати, лише напередодні прислали в окопи з Вердену.
Досі здригаюся, згадуючи, як під час цього сніданку я намагався розібрати якийсь дивний маленький пристрій, що лежав переді мною на дні окопу. З незбагненних причин я чомусь був вирішив, що це «штурмовий ліхтар», і щойно пізніше до мене дійшло, що та штучка, якою я бавився — це граната без запобіжника.
На тлі цього затишшя все виразніше гриміла німецька батарея, розташована у підліску одразу за траншеєю. Ворожа відповідь не забарилася. Раптом я зірвався на ноги від страшенного вибуху в себе за спиною і побачив, як зметнувся вгору стрімкий конус диму. Ще необізнаний зі звуками війни, я не годен був відрізнити свист, сичання й тріск наших гармат від нищівного бахкання ворожих снарядів, що сипалися з дедалі коротшими проміжками, та укласти собі все це в якусь цілість. Передовсім я ніяк не міг збагнути, чому снаряди летять звідусіль, так що їх шиплячі траєкторії на позір безладно перехрещуються над лабіринтами коротких траншей, по яких нас розкидало. Ці наслідки, причин яких я не бачив, непокоїли й займали мої думки. Механізм бою для мене, недосвідченого рекрута, був незбагненний. Вияви рушійних сил бою здавалися мені дивними і взаємно не пов'язаними, як події на іншій планеті. При цьому я, по суті, аніскільки не боявся; я був свято переконаний у своїй невидимості, тож навіть не припускав, що в мене ціляться і можуть влучити. Повернувшись в такому настрої до своєї чоти, я з цілковитою байдужістю став розглядати передній край. То була відвага недосвідченості. В записнику, як це згодом стане звичкою в подібні дні, я занотував години, коли обстріл посилювався та вщухав.
Коло полудня артилерійський вогонь переріс у нестримний танок. Навколо нас безперервно спалахувало. Змішувалися білі, чорні та жовті хмаровища. З особливо жахливою силою розривалися снаряди, з яких валив чорний дим і які старі вояки називали «американками» або «вугільними ящиками». Поміж ними цвіркотіли десятки запалів зі своєрідним тьохканням, що нагадувало спів канарки. Маючи вирізи, з яких трелями виривалося повітря, вони проносилися над затяжними прибоями вибухів, немов мідні куранти чи якогось рідкісного виду механічні комахи. Дивно було й те, що малі лісові пташки, здавалося, зовсім не переймалися тим стоголосим ревищем; вони мирно сиділи собі над пасмами диму в потрощеному гіллі. У хвилини затишшя чулися їхні заклики й безтурботне щебетання, ба навіть, здавалося, ця повінь звуків, що шумує довкруги, ще більше їх надихає.
Коли обстріл щільнішав, бійці короткими вигуками закликали один одного до пильності. У відкритій моєму зору ділянці траншеї, зі стін якої вже в кількох місцях були вирвані брили глини, панувала цілковита бойова готовність. Зняті з запобіжників рушниці стирчали з бійниць, а стрільці уважно стежили за оповитим димом переднім краєм. Іноді вони зиркали вправо-вліво, аби пересвідчитися, що зв'язок не втрачено, й усміхалися, зустрівшись поглядом зі знайомим.
Я сидів з одним товаришем на видовбаній у глиняній стіні окопу лаві. Раптом дошка бійниці, через яку ми вели спостереження, лунко тріснула й між нашими головами в глину врізалася куля.