Аби бойову траншею неможливо було прострілювати з флангів, її проведено меандрами, тобто вона ніби рівномірними виступами відходить назад. Ці відведені назад відрізки утворюють траверси, звані також поперечинами, які мають затримувати постріли збоку. Тобто зі спини боєць захищений тильним траверсом, з боків — поперечинами, а передня стінка траншеї слугує йому за бруствер.
Для відпочинку призначені бліндажі, які поміж тим зі звичайних земляних нір перетворилися на справжні закриті житлові приміщення, з балковими стелями й обшитими дошками стінами. Заввишки бліндажі приблизно в людський зріст і вкопані в землю так, що підлога їх лежить врівень з підошвою окопу. Балочна стеля в них присипана зверху ще верствою землі, здатною витримати пряме влучання легких снарядів. Однак при важкому обстрілі сидиш тут, як у мишоловці, тому краще пошукати сховку в глибині штольні.
Штольні укріплені міцними дерев'яними рамами. Перша вставлена у передню стінку траншеї на висоті підошви й творить вхід до штольні; кожна наступна на дві долоні глибша, так що швидко досягається необхідна глибина укриття. В такий спосіб виникають сходи до штольні; і на тридцятій сходинці маємо дев'ять, а то й, враховуючи глибину траншеї, навіть дванадцять метрів землі над головою. Тепер прямо або під прямим кутом до сходів встановлені дещо більші рами; вони й утворюють житлове приміщення. Через поперечні з'єднання виникають підземні переходи; викопані у бік ворога відгалуження слугують для прослуховування або мінування.
Усе це слід уявляти собі як потужну, на позір ззовні вимерлу земляну фортецю, в нутрощах якої триває невпинна служба, варта й робота, і де за тривогою у лічені секунди кожен уже стоїть на своєму посту. Не варто, однак, вимальовувати собі тутешній настрій аж надто романтично; тут радше панує певна сонливість і тяжкість, яка береться від близького контакту з землею.
Мене приділили до шостої роти, і вже через кілька днів після прибуття в якості командира загону я вирушив на позицію, де мені одразу ж влаштували прийняття вогнем англійських кульових мін. То були набої з міцного заліза, з держаками, начинені вибухівкою, що за формою нагадували кулі, відрізані від стофунтової гантелі. Звук їхнього пострілу був тупий та невиразний і часто маскувався під кулеметний вогонь. Тому-то для мене було так моторошно, коли зненацька зовсім поруч траншею освітило полум'я, а нас струсонуло лихою ударною хвилею. Мене швидко затягли у бліндаж нашого відділення, до якого ми саме дійшли. Сидячи всередині, ми відчули ще п'ять чи шість струсів від мінних розривів. Міна ця, власне, не розривається, вона «сідає»; тож цей неквапний вид руйнування дуже прикро діє на нерви. Коли наступного ранку я вперше при світлі пройшовся траншеєю, то побачив, що ці великі розряджені кулі, прив'язані за держаки, висять скрізь при входах до бліндажів як ґонґи на випадок тривоги.
Відрізок «С», на якому перебувала наша рота, був найдалі з усього полку висунутий вперед. В особі нашого ротного, лейтенанта Брехта, що з початком війни приспів з Америки, ми мали людину якнайвідповіднішу для оборони такого місця. Він любив небезпеку й поліг у бою.
Життя в окопі суворо впорядковане; зараз я подам перебіг одного дня, схожого на всі інші, що тягнулися вісімнадцять місяців поспіль, якщо тільки звична перестрілка не перетворювалась у щільну завісу вогню.
День у стрілецькому окопі починається щойно з настанням присмерку. О 7 годині хтось із мого відділення будить мене з пообіднього сну, яким я запасаюся з огляду на неминучість нічної варти. Я підперізуюся, вкладаю до кобури пістолет-ракетницю, підвішую гранати й виходжу з більш-менш затишного бліндажа. При першому проходженні добре знайомого ротного відрізку пересвідчуюся, що всі постові на своїх місцях. Тихим голосом обмінюємося паролем. Тим часом вже западає ніч, і перші ракети сріблясто злітають у небо, тоді як напружені очі чіпко вглядаються у передній край. Між покиданими на укритті консервними бляшанками шарудить щур. До нього, попискуючи, приєднується другий, і вже незабаром тут аж кишить меткими тінями, що стікаються сюди зі зруйнованих сільських погребів або розстріляних штолень. Полювання на них — улюблена розвага серед нудьги постової служби. Викладаємо скибку хліба як приманку й цілимося в неї з рушниці, або засипаємо в щурячі нори пороху зі снарядів, що не вибухнули, й підпалюємо. Щурі з підсмаленим хутром з вереском вискакують назовні. Це огидні, обридливі створіння. Мені все лізе на думку їхня потаємна діяльність з осквернення трупів у льохах села. Якось, коли однієї теплої ночі я йшов через руїни Монші, їх повилазило зі сховків така сила-силенна, що земля перетворилася на живий килим, то тут, то там помережений білим хутром альбіноса. Перебралося в окопи зі зруйнованих сіл і кілька котів; вони люблять близькість людини. Великий білий котяра з простреленою передньою лапою часто нипає по нічийній території і, здається, вчащає до обох сторін.