А втім, я ж говорив про окопну службу. Ми любимо тут потеревенити, язик легко розв'язується, щоб якось заповнити темну ніч і нескінченний час. Тому я зупиняюся біля знайомого вояка або якогось підофіцера і з невсипною увагою вислуховую тисячі його абищиць. Часто мене, як хорунжого, втягає у приязну розмову черговий офіцер, якому так само маркотно. Ба, він навіть поводить себе цілком по-товариськи, говорить тихо і з жаром, викладаючи свої таємниці й бажання. А я радо на це пристаю, бо й на мене тиснуть ці тяжкі, чорні вали окопу, бо і я тужу за теплом, за чимось людським у цій моторошній самотині. Краєвид уночі випромінює якусь дивну холоднечу; і ця холоднеча духової природи. Отож починає теліпати, коли перетинаєш якусь з незайнятих ділянок траншеї, куди заходять лише патрулі; і цей мороз за шкірою переростає, коли перебираєшся за колючу загороду і входиш на нічийну землю, у легкі дрижаки з клацанням зубів. Те, як романісти описують це клацання зубами, здебільшого не відповідає правді; тут немає нічого навального, воно радше нагадує слабкий електричний струм. Часто його взагалі не помічаєш — так само, як не помічаєш розмовлянь уві сні. Й до речі, воно негайно минає, коли справді щось трапляється.
Розмова сходить нанівець. Ми потомились. Апатично прихиляємося до поперечини й втуплюємося поглядом у цигарку, що жаріє у темряві.
На морозі ми, зігріваючись, пританцьовуємо, так що тверда земля від тупоту аж бринить. У холодні ночі чути невпинний кашель, що відлунює далеко навкруги. Часто цей кашель, коли повзеш плазом в нейтральній смузі, є першою ознакою ворожої лінії. Іноді вартовий насвистує чи мугикає собі під ніс якусь пісеньку, і це справляє зловісний контраст, коли крадешся до нього з убивчим наміром. Часто йдуть дощі, тоді стоїш понуро з піднятим коміром шинелі під навісом на вході до штольні й вслухаєшся в монотонне цяпотіння крапель. А щойно зачуєш кроки начальника по мокрому днищу окопу, притьмом зриваєшся, відходиш далі, різко обертаєшся, клацаєш підборами й доповідаєш: «Підофіцер окопної служби. На ділянці нічого нового!» Бо стояти на входах до штолень заборонено.
Думки блукають. Дивишся собі на місяць і думаєш про гарні затишні дні вдома чи про велике місто десь там ген-ген, де саме в цю пору люд висипає з кав'ярень, а ряди ліхтарів освітлюють жваве нічне життя центральних вулиць. Здається, це просто тобі колись наснилося — так воно неймовірно далеко.
Аж раптом перед окопом якесь шарудіння, бренькнули тихо два дроти. Мрії умент розлітаються, всі змисли загострені аж до болю. Вибираєшся на пост, стріляєш із ракетниці: ані шелесне. Мабуть, заєць або куріпка.
Часто чути, як противник вовтузиться при своїх загородженнях. Тоді мерщій стріляєш в той бік кілька разів поспіль, аж поки не спорожніє обойма. І не тільки тому, що такий наказ — ще відчуваєш при цьому якесь особливе задоволення. «От ми їх там притисли. А, може, навіть і влучив у когось». Ми теж майже щоночі прокладаємо дроти, і теж часто маємо поранених. І шлемо тоді прокльони на цих підлих свиней, англійців.
На деяких відрізках позиції, наприклад, біля підривних камер, відстань між постерунками часом не більша тридцяти метрів. Іноді тут зав'язуються особисті знайомства; і вже впізнаєш Фріца, Вільгельма чи Томмі за тим, як він кашляє, свистить чи співає. Ми обмінюємося короткими перегуками, в яких не бракує простацького гумору.
«Гей, Томмі, ти ще там?»
«Там-там!»
«Тоді забери голову, я хочу стрельнути!»
Іноді після глухого пострілу чутно ніби якийсь лопотливий посвист. «Обережно, міна!» Всі кидаються до найближчого входу в бліндаж і затамовують подих. Міни бахкають цілком інакше, набагато бентежніше, ніж снаряди. В них взагалі є щось рвучке, підступне, щось від особистої ненависті. То підступні істоти. Гранати з гранатомета — це їх мініатюрний підвид. Вони стрілами вилітають з ворожого окопу й несуть головки з червоно-брунатного металу, який, аби легше розриватися, поділений квадратиками, як плитка шоколаду. Тільки-но в певних місцях зблисне нічний обрій, всі постові стрибають зі своїх помостів і ховаються. З довгого досвіду вони добре знають, де стоять гармати, скеровані на відрізок «С».
Нарешті світляний циферблат показує, що дві години спливли. А тепер мерщій будити зміну — і в бліндаж. Можливо, доставники їжі принесли листи, посилки чи якусь газету. Таке дивне відчуття, коли читаєш вісті з вітчизни з її мирними турботами, в той час коли мерехтливі тіні свічок шугають низьким, необтесаним перекриттям. Зчистивши тріскою з чобіт найгрубішу грязюку й зсунувши її до ніжки грубо збитого стола, вкладаюся на лежак і натягаю на голову ковдру, щоб годинки чотири «порохкати», як тут в нас це прийнято називати. Ззовні по укриттю з розміреною монотонністю луплять снаряди, по моєму обличчю й руках шастає миша, не порушуючи мого сну. Та й інша посполита живність мені не допікає, бо щойно кілька днів тому ми ретельно прокурили бліндаж.