7 жовтня 1915. Стояв на світанку поруч із постовим мого відділення на приступці біля нашого бліндажа, коли пострілом з гвинтівки йому зірвало картуза з чола на потилицю, навіть не зачепивши голови. В той самий час коло загородження було поранено двох саперів. Одному куля рикошетом зачепила обидві ноги, другому — прострелила вухо.
Перед полуднем постовому на лівому крилі пострілом пробило обидві вилиці. Кров тугими струменями ринула з рани. До всього лиха, на наш відрізок сьогодні ще й прибув лейтенант фон Евальд, аби сфотографувати підкоп N., що лежав на віддалі якихось 50 метрів від окопу. Коли він обернувся, щоби зійти з постового помосту, куля роздробила йому потилицю. Він помер миттєво. На приступці лежали великі шматки його черепа. Крім того, одного солдата легко поранено в плече.
19 жовтня. Відрізок середньої чоти обстріляли 15-сантиметровими снарядами. Одного бійця ударною хвилею відкинуло на стовп обшивки траншеї. Він зазнав важких внутрішніх ушкоджень, до того ж, осколок пробив йому плечову артерію. У світанковому тумані, поправляючи нашу загорожу, виявили перед правим флангом труп француза, уже, мабуть, кількамісячної давності. Уночі при натяганні дроту поранили двох наших. Ґутшмід: наскрізь прострілені обидві долоні й стегно; Шефер: куля в коліно.
30 жовтня. Уночі внаслідок сильних дощів розмило всі поперечини. Змішавшись з дощівкою, вони перетворились на в'язку кашу і перетворили окоп на важкопрохідне болото. Єдина розрада, що англійцям теж не ліпше, бо видно було, як вони завзято вичерпують воду зі свого окопу. А оскільки наша позиція трохи вище, ми ще й відпомпували їм свої надлишки. До того ж, задіяли наші снайперські гвинтівки.
Стінки окопів відвалилися, відкриваючи ряд трупів з боїв минулої осені.
9 листопада. Стояв з ландштурманом Віґманом перед «укріпленням Альтенбурґ», коли пострілом здалека пробило його багнет, що був перекинутий через плече, і важко поранило в таз. Ці англійські кулі зі своїми наконечниками, що легко розщеплюються, — справжні (розривні) «дум-думи».
Поза тим, перебування в цьому невеличкому, схованому в краєвиді земляному укріпленні, де я стою з половиною своєї чоти, дає більший простір для руху, ніж передова. Від фронту нас прикриває легке підвищення; за нами терен піднімається до Аденферського лісу. За укріпленням, п'ятдесят кроків позаду, у місці, з тактичних міркувань вибраному не найвдаліше, — наш похідний виходок, тобто сперте на два козли когутяче сідало з викопаним внизу довгим ровом. Солдат любить тут довгенько посидіти, чи то за читанням газети, чи, на манір канарок, влаштувавши спільне токовище. Тут — джерело всіляких темних чуток, що кружляють фронтом і зазвичай називаються «виходкова пошта». Однак затишок у цьому випадку, на жаль, порушений тим, що місце, хоч і не проглядається, але через пласке узвишшя наражене під непрямий вогонь. В часі інтенсивного обстрілу його верхівки кулі залітають в улоговину на висоті грудей, і в безпеці можна почуватися, тільки коли розпластаєшся ниць. Тож буває, що під час одного засідання доводиться двічі, а то й тричі, більш-менш одягненим, плазом розтягатися по землі, аби не зачепило кулеметною чергою, що виграє гами над головою. Звичайно, це дає поживу для всіляких жартиків.
До розваг, які пропонує цей пост, належить і полювання на різну живність, особливо на куріпок, яких у цих запустілих полях водиться прірва. За браком дробовиків ми змушені підкрадатися до цих мало лякливих «кандидатів у казанок» зовсім близько, щоб стрелити кулею в голову, бо інакше на печеню мало що залишається. Однак слід стерегтися, аби в запалі переслідування не вийти із улоговини, бо тоді дуже легко з мисливця перетворитися на дичину, попавши під приціл з ворожих траншей.
Щурам ми ставимо тут міцні капкани. Але ці тварюки такі сильні, що з вереском намагаються вивільнитися з-під заліза; тоді ми кидаємося з бліндажів і прикінчуємо їх дубцем. Навіть на мишей, які гризуть наш хліб, ми винайшли особливий вид полювання; він полягає в тому, що в рушницю заладовується патрон, з якого висипають майже весь порох, і начиняють паперовими кульками.