Наступного передполудня стрільцеві Кніке з моєї чоти рушничним пострілом не знати звідки пробило груди, куля зачепила й спинний мозок, так що йому відняло ноги. Коли я підійшов подивитися, що з ним, він спокійно лежав у норі, як людина, що звела свої порахунки зі смертю. Увечері його несли крізь артилерійський вогонь, так що коли носії раптом мусили пірнути у сховок, він зазнав ще й перелому ноги. Він помер у перев'язочному пункті.
Пополудні мене закликав один боєць з моєї чоти і, перекинувши гвинтівку через відірвану ногу якогось англійця, закликав вести прицільний вогонь по залізничній станції в Ґільмоні. Неглибокою підхідною траншеєю там поспіхом просувались вперед сотні англійців, не надто зважаючи на слабкий вогонь рушниць, який я негайно наказав скерувати на них. Це видовище було вельми показове для нерівноваги засобів, якими ми боролися. Якби ми наважились на таке, наші підрозділи розстріляли б за лічені хвилини. В той час як по нашому боці не виднілося жодного аеростату, по тому боці їх великим, яскраво-жовтим гроном згромадилося відразу понад тридцять. Невсипним арґусовим оком вони стежили за кожним порухом на цій розтовченій місцевості, щоб відразу скерувати туди залізний град.
Увечері, коли я видавав пароль, мені в живіт з дзижчанням втелющився великий осколок снаряда, на щастя вже на вильоті своєї траєкторії; сильно дзенькнувши об пряжку, він упав на землю. Це заскочило мене так зненацька, що допіру стурбовані оклики супутників, які простягали мені свої польові фляги, дозволили усвідомити всю небезпеку того, що сталося.
Коли запали сутінки, перед відрізком першої чоти виринули два англійці, що заблукали, повертаючись із їжею. Нічого не підозрюючи, вони наближалися; один ніс круглий бачок, другий — повний подовгастий казанок чаю. Їх обох пристрелили з найближчої відстані; один тулубом завалився в яр, ноги зависли на насипі. Брати полонених в такому пеклі було ледве чи можливо, та й як було провести їх крізь зону заслінного вогню?
Біля першої ночі мене з неспокійного сну розтрусив Шмідт. Я стривожено підхопився і схопив рушницю. Прийшла заміна. Ми передали, що слід було передати, і притьмом залишили за собою це чортове місце.
Ледве ми добігли до плиткої підхідної траншеї, як між нами спалахнув перший залп шрапнелі. Тому, що йшов переді мною, куля пробила кистьовий суглоб, з якого цівкою порснула кров. Він захитався і хотів лягти на бік. Я схопив його за руку, шарпнув, незважаючи на стогін, догори й відпустив щойно коло санітарного бліндажа біля штольні командира бойового загону.
В обох ярах діялися страшні речі. Ми сильно захекалися. Найгіршим шматком була долинка, в яку ми потрапили і де невпинно спалахували шрапнель та легкі снаряди. Бух! Бух! Летів навколо залізний вихор, сіючи в темряві дощ іскор. Гуууух! Ще один залп! Мені перехопило подих, бо за мить перед тим з усе пронизливішого реву я раптом зрозумів, що траєкторія цього снаряду закінчиться просто переді мною. І ось коло моїх стіп уже гаратнув важкий струс, здіймаючи сніп м'яких грудок глини. І саме цей снаряд не вибухнув!
Всюди крізь ніч і вогонь квапилися загони, які заміняли та яких заміняли, почасти геть дезорієнтовані, стогнучи від збудження й виснаження; серед цього лунали вигуки, накази і — в одноманітнім повторі — протяглі крики поранених, що кликали на допомогу, загублені в безмірі вирв. На ходу я показував дорогу заблуклим, погрожував іншим, які хотіли прилягти, невпинно вигукував моє ім'я, щоб утримати всіх разом, і так якимось дивом довів чоту до Комбля.
А звідти нам ще довелось марширувати через Саллі і Гувернеман-Ферм до Еннуйського лісу, де мали стати на бівуак. Щойно тепер далося взнаки усе наше виснаження. Понуро похнюпивши голови, ми чвалали вздовж шляху, часто нас відтісняли на узбіччя автомобілі та колони з боєприпасами. У хворобливій дратівливості я був переконаний, що машини, які торохтіли мимо, зумисно так різко відтісняють нас, і не раз зненацька заставав свою руку на руків'ї пістолета.
А після цього маршу треба було ще й розбити шатра, й тільки тоді ми нарешті змогли кинутись на тверду землю. В часі нашого перебування в цьому лісовому таборі йшли страшенні зливи. Солома в шатрах зогнила, й багато хто захворів. Ми, п'ятеро командирів чот, мало зважали на цю мокрінь і вечорами сиділи на наших скринях в шатрі за кількома роздобутими десь череватими пляшками. Червоне вино в таких таборах — справжні ліки.