Коли я нарешті дістався до узлісся, вже світало. Переді мною без найменших ознак життя простяглося поле вирв. Я насторожився, бо на війні безлюдні простори завжди підозрілі.
Раптом пролунав випущений якимось невидимим стрільцем постріл, який влучив мені в обидві ноги. Я кинувся у найближчу вирву й обмотав рани носовичком, бо свій перев'язочний пакет, звісно ж, знову забув. Пострілом пробило праву литку й черкнуло по лівій.
Вельми обережно я відповз у ліс, а звідти через сильно обстрілюваний терен пошкандибав до перев'язочного пункту.
Незадовго перед тим я знов пережив приклад того, як незначні обставини на війні вирішують долю. Приблизно за сто метрів перед перехрестям, до якого я прямував, мене гукнув командир шанцевого підрозділу, з яким я був колись у дев'ятій роті. Не порозмовляли ми й хвилини, як просто посеред перехрестя вибухнув снаряд, від якого я — без цієї зустрічі — з певністю би загинув. У чомусь такому я відмовляюся бачити просту випадковість.
Коли стемніло, мене на ношах перенесли в Нурлю. Звідти ротмістр забрав мене автом. На освітленій ворожими прожекторами сільській дорозі водій раптом ударив по гальмах. Якась темна перешкода перегородила дорогу. «Не дивіться!» — сказав Бекельманн, притримуючи мене за плечі. То був загін піхотинців разом з командиром, які впали жертвами прямого влучання. Бійці лежали возз'єднані в смерті, наче в мирному сні.
В будинку пароха я ще взяв участь у вечері, принаймні в той спосіб, що мене вклали на тапчан у спільній кімнаті й налили червоного вина. Та вже незабаром цей затишок був порушений вечірнім благословенням, що його регулярно діставав Льєрамон. Обстріли населених пунктів особливо неприємні, отож, дослухавшись кілька разів до шиплячого співу залізних посланців, що грімко закінчувався в садах або кроквах будинків, ми поквапом перебралися в погріб.
Мене першого загорнули в ковдру й знесли вниз. Ще тієї ж ночі я прибув до польового лазарету Віллєре, а звідти — до військового лазарету Валансьєн.
Військовий лазарет був облаштований у гімназії поблизу залізничної станції і містив понад чотириста важко поранених. День у день під приглушений бій барабанів від великого порталу рушала процесія мерців. Простора операційна зала була осердям усіх мук війни. За рядом операційних столів лікарі справували своє криваве ремесло. Тут відрізали кінцівку, там свердлили череп чи знімали присохлу пов'язку. Зойки та крики болю відлунювали в цьому освітленому немилосердним світлом приміщенні, а зодягнені в біле медичні сестри з інструментами чи перев'язочними матеріалами заклопотано поспішали від столу до столу.
Поряд з моїм ліжком змагався зі смертю фельдфебель, в якого після втрати однієї ноги почалося важке зараження крові. Маячна гарячка змінялася лихоманкою, а крива температури стрибала, як знавісніла коняка. Лікарі намагались підтримувати життя шампанським і камфорою, та шальки терезів дедалі очевидніше хилилися до смерті. Дивовижно те, що він, в останні дні, властиво, вже відсутній, в годину смерті здобувся на цілковиту притомність і навіть зробив деякі приготування. Так, він попросив сестру прочитати йому улюблений розділ з Біблії, а тоді попрощався з нами всіма, попросивши вибачення, що так часто своїми нападами гарячки порушував нічний спокій. І нарешті вишепотів голосом, якому силкувався надати жартівливого звучання: «Може, знайдеться ще кавальчик хлібця, Фріце?» — і за кілька хвилин помер. Це останнє речення стосувалося нашого санітара Фріца, літнього чоловіка, чий діалект ми намагались наслідувати, й воно потрясло нас, адже вмирущий явно хотів нас розвеселити.
Цього разу я потерпав у лазареті від нападу похмурості, чому, мабуть, сприяв і спогад про той холодний, багнистий краєвид, де мене поранило. Щодня пополудні я кульгав уздовж берега безрадісного каналу між двома рядами голих тополь. Особливо мене гнітило те, що я не брав участі в наступі мого полку на Сан-П'єр-Ваастський ліс — блискучій збройній виправі, в якій ми взяли сотні полонених.
Щойно через чотирнадцять днів рани сяк-так позатягалися, як я повернувся до полку. Дивізія далі утримувала ту саму позицію, яку я покинув через поранення. Коли наш потяг вкотився в Епені, надворі пролунало кілька вибухів. Пом'яті уламки товарних вагонів, що валялися уздовж колій, видавали, що тут було гаряче.
«Що ж тут діється?» — спитав мене капітан навпроти, який, явно ще зовсім свіженький, прибув із дому. Не затримуючись на відповідь, я розчахнув двері купе й сховався за залізничним насипом, поки потяг ще трохи проїхав. На щастя, ці удари виявились останніми. З подорожніх ніхто не постраждав; і тільки кількох скривавлених коней виводили з вагону для худоби.