Ці кілька днів були використані всіма на те, аби втішатися так тяжко виборотим життям. Все ще важко було повірити, що вдалося уникнути смерті, а тому хотілося переконатися в реальності цього наново здобутого життя, насолоджуючись ним в усіх його виявах.
ПОДВІЙНА БИТВА ПІД КАМБРЕ
Чудесні дні в Туркуені пролетіли, як одна мить. Ми ще постояли недовго на позиції у Віллер-о-тертр, де нам дали поповнення, а 15 листопада поїхали до Леклюзу, місця перебування резервного батальйону призначеної нам позиції. Леклюз був чималеньким, оточеним озерами селом в Артуа. В розлогих плавнях водилися качки та крижні, а водойми аж кишіли рибою. Хоча рибалити було суворо заборонено, ночами від води часто чулися загадкові звуки. Одного дня місцева комендатура передала мені кілька солдатських книжок людей з моєї роти, затриманих, коли вони гранатами глушили рибу. Проте я вирішив не давати ходу цій справі — на хорошому настрої залоги мені залежало значно більше, ніж на дотриманні правил французького полювання чи меню місцевого керівництва. Відтоді майже щовечора чиясь невідома рука клала мені на поріг здоровенну щуку. Тому я частенько запрошував обидвох своїх офіцерів на обід, де основною стравою була «щука а-ля Лоенґрін».
19 листопада ми з чотними оглядали позицію, на яку мали заступити наступного дня. Вона пролягала перед селом Віз-ан-Артуа. Втім, в окопах ми опинились не так швидко, як сподівалися, бо чи не щоночі нас підіймали за тривогою і виставляли почергово то на «Позиції Вотана» — артилерійській заслонній траншеї — або ж в селі Дюрі. Досвідченим воякам було зрозуміло, що довго так тривати не може.
І справді, 29 листопада ми довідалися від капітана фон Бріксена, що нам належить взяти участь в широкомасштабному контрнаступі на позиційну дугу, яку танкова битва під Камбре втиснула в наш фронт. Хоча ми й зраділи, що нарешті з ковадла знову зможемо стати молотом, та все ж нас мучили сумніви, чи витримає виснажена ще з Фландрії залога це випробування. Я, однак, вірив у мою роту — вона ще ніколи не підводила.
У ніч з 30 листопада на 1 грудня нас посадили на вантажівки. При цьому ми вже зазнали перших втрат: один боєць впустив гранату, яка загадковим чином вибухнула, тяжко поранивши його та ще одного товариша. Ще інший спробував прикинутись божевільним, щоб уникнути битви. Після довгих балачок один підофіцер привів його до тями міцним штурханом під ребра, і тепер ми могли всідати до машин. При цій нагоді я побачив, що роль божевільного тяжко витримувати довго.
Тісно напханими вантажівками ми доїхали майже до самого Бараллю, де годинами чекали наказу в придорожній канаві. Попри холоднечу, я вклався на галявинці й проспав до світанку. Ми налаштувались на наступ, тож були дещо розчаровані, довідавшись, що 225 полк, якому нас підпорядковано, відмовився від нашої підтримки при штурмі. Натомість ми мали стояти напоготові в замковому парку Баралля.
О 9 годині наша артилерія завдала потужних ударів, які між 11:45 і 11:50 переросли в ураганний вогонь. Бурлонський ліс, який через його сильні укріплення не атакували з фронту, а намагались обійти, зник під жовто-зеленими хмарами газу. Об 11:50 ми побачили в бінокль, як на порожньому полі з вирв виринають ланцюги стрільців, тоді як у тилу знімають і переганяють на другу позицію батареї. Німецький летун підпалив у повітрі англійський дирижабль, звідти на парашутах повистрибували дозорці. Те, що наш пілот зробив навколо них ще кілька кіл і обстріляв трасуючими кулями, було для мене знаком, що немилосердність війни зростає.
Додивившись із захопленням цей повітряний бій, за яким спостерігали з висоти замкового парку, ми спорожнили казанок локшини й полягали на замерзлу землю до пообіднього сну. О третій ми дістали наказ підійти до командної ставки полку, схованої в шлюзових камерах висушеного русла каналу. Ми пройшли цей шлях чота за чотою, під слабким розсіяним вогнем. Звідти Сьому і Восьму скерували до командира резервного батальйону, щоб замінити дві роти 225-го. Ті п'ятсот метрів, які належало подолати руслом каналу, лежали під щільною вогневою заслоною. Ми мчали до мети без утрат, збившись в одну тісну груду; велика кількість убитих свідчила, що тут вже не одна рота сплатила криваву данину. Загони підкріплення тиснулись до схилів і були зайняті тим, що в гарячковому поспіху вибивали в мурованих стінах захисні отвори. Оскільки всі місця були зайняті, а сама місцевість як орієнтир притягала на себе вогонь, я завів роту на поле вирв, що лежало трішки правіше, й наказав кожному облаштовуватись там на власний розсуд. У цю мить осколок, лунко дзенькнувши, вдарив у мій багнет. Ми з Теббе, який зі своєю Восьмою пішов за нашим прикладом, підшукали собі підходящу вирву й накрили її плащ-палаткою. Там ми запалили свічку, повечеряли, закурили люльки і, хапаючи дрижаки від холоду, балакали. Теббе, який навіть посеред цього дикого оточення якось примудрявся залишатися денді, розповів довгу історію про одну дівчину, що позувала йому в Римі.