І тому він не просто вцілів, зберігся, проскочив, а ще й розкохався на ситих штабних харчах так, що навіть полковницька донька вибрала не когось іншого, а саме його, Івана.
І зустрічали Івана не як інших — у відчаєних радощах, в сльозах до непам'яті, у скриках до самих небес, — його зустрічали поважно, з точно відміряною урочистістю, виокремлюючи з розклекотаної людської маси, з обіймів, плачів, танців, пісень. Ангеліна, мати-полковниця (така молода, ніби вона сестра Ангеліни), ад'ютанти, шофери, безіменні лакизи — Івана привітали, як воїна-визволителя, а також в надії слави і добра, оточили, забрали його трофейні ремінні чемоданяри, всадовили в машину, повезли, привезли, влаштували. Про те, щоб йому десь шукати притулку, не було й мови. В полковницькій квартирі окрема кімната, і то так далеко від Ангеліниної кімнати, що зійтися можна тільки під невсипущим оком полковниці, у них на фронті була якась самостійність і воля? Тут не фронт, не війна, вже мирний час, треба забувати про всі ті кошмари, тепер маємо право на людське життя. За кілька днів повертається батько-полковник, буде здійснено громадянський акт, відсвяткують весілля, тоді все набуде законного установлення, вони стануть молодим подружжям, з'єднають свої долі, своє життя...
Іван міг би ждати й не дні — місяці, а то й роки, коли треба. Війна була довша, та й нічого. В селі в нього дівчини не було, службу мав таку, що про стороннє не дуже розженешся подумати. Ну, запишалось там інколи після штабного начальства — то медсестра Таня, то регулювальниця з комендатури Катеринка, але то все дим і суєта.
Забулося й оте, чого зазнав у ешелоні, коли серед сотень людей ти ніби сам-один, і щось обгризає тобі душу, і дірки в ній, ніби в отих смоленських
древніх мурах.
Він освоювався на інтендантській території, пристосовувався, звикав, приживався. Наїстися, виспатися, вилежатися, поледарювати од пуза — ну, житуха!
Але їв чи не їв, спав чи не спав, відкрилося йому зненацька таке, що хоч головою об стіну, хоч реви віц розпачу, хоч кричи: «Рятуйте!»
Вдень ще нічого. То Ангеліна, то гості, то на дачу, то по місту. А наставала ніч, і починалася мука. Іван звик до нічного життя, чотири роки, вважай, не спав, щоб бути напоготові, вмить відгукнутися на поклик Старшого, це стало звичкою, перейшло в кров, отруїло йому кров, перетворивши його з добродушного, здорового тілом і душею сільського хлопця на якусь дивну нічну істоту, — щось ніби велетенський
кажан абощо.
Квартира, весь дім, величезне місто — все спало, а Іван не міг заснути, нудився, мучився, задихався в своїй тісній кімнатці, не знав, що робити, куди себе подіти, як діждатися коли й не нового дня, то хоча б досвітку.
Тільки тепер згадав, що у вагоні теж не спав жодної ночі, і вже дійшов був до того, хоч кидайся під колеса. Може, через те й маячив йому тоді перед очима темношиїй схарапудливий музикантик.
Але навіть у вагоні було легше, бо там стукотіли колеса, кричав паровоз, кудись тебе везло, щось змінювалося довкола.
А тут — наче смерть.
Іван прокрадався з своєї кімнатки, босий, у самих армійських підштаниках, блукав по темних просторих залах інтендантської квартири. Рятунку ніде не знаходив. Паркети гад його тяжким тілом рипіли так, наче аж бахкали, від кожного віддиху мовби розлягалася луна — так і жди, що з темного кутка простогне відчаєне музикантове: «Ой! Що шумить?»
Ну, вскочив! Хоч вовком вий. І що ж це воно виходило? Вбити чоловіка простіше й легше, ніж примусити його замовчати, заткнути рота, не дати ні зойкнути, ні застогнати, ні... проклясти. Музикант ніби оживав у кожному нічному шереху, в кожній Івановій безсонній миті, підходив упритул, наближав до просторого Іванового виду своє мученицьке лице, тихо допитувався: «Хіба може вбивця заборонити убитому ним стогнати віц болю? Відповідай: хіба може?»
Коли б поряд був Старшой, Іван знав би, що казати і що робити. Бо Старшой — то було все для Івана: дім, опора, захист, надія.
Тепер утратив усе, і чужий він усьому й усім, а йому так само чуже все довкола. Бездомний страх заволодівав Іваном дужче й дужче, і тута така, хоч вішайся.
Міг би розповісти про музиканта Ангеліні і тим хоч трохи очистити душу. Може, полегшало б? Але ж нерозголошення таємниці. Підписку давав Старшому. Та й як він казатиме Ангеліні, що казатиме? Вона, звичайно ж, не повірить, гляне на нього такими очима, що хоч плигай у них, як у глибоку воду, розтягуючи слова, спитає: «Що-о таке-е? Це пра-авда?» — «Чого б же я тобі брехав? — промуркоче він. — Мене змалку вчили казати правду», — «Ах, тебе вчили! Його вчили — чи хто бачив таку зачаровану душу! Не підходь до мене! Кому сказала? Не підходь, ти, страховисько!»
В квартирі розпочалося генеральне прибирання (хоч там і так все вилискувало, як офіцерські халяви), Ангеліна металася по кравчинях, перукарнях. манікюрницях, Іван улучив момент і попросився на дачу, щоб не плутатися тут під ногами. Його не тримали, полковниця викликала машину з ад'ютантом, Іван повкидав туди свої чемоданяри, впав на заднє сидіння, прохрипів:
«На вокзал!» Ад'ютант спитав, на який: на Курський, Київський, Білоруський? Чи Іван там знав! Аби ближче до дому. «Поганяй на Київський!» — сказав він.
Ешелонів із теплушками на вокзалі не було, не було й забезпеченого місця на дощаних нарах. Звичайні пасажирські поїзди, незвичайні тільки тим, що всі пасажири — вчорашні воїни, які повертаються до мирної праці. Іван теж повертався, хай йому чорт! Втікав, зірвався з прив'язу, зринув із нашийника, визволився, вискочив на оперативний простір, врятувався від мари й докорів сумління. Додому, до мами! Як то співається!
Вернись, вернись, сину, додомоньку.
Змию тобі голівоньку...
Вирвав у військового коменданта посадочний талон, але сідати нікуди, всі вагони — під зав'язку, біля кожного клекотнява, десятки й сотні в шинелях, з речмішечками за спинами, в кирзячках, що протупапи пів-Європи. Куди там Іванові в його хромових чоботях, в офіцерській шинелі, з чорними чемоданярами!
Знайшов-таки вільний вагон, посунув туди один чемоданяру, за ним другий, мало не збив з ніг навідницю, коли та закричала, що це вагон матері й дитини, Іван зареготав: «Якої матері! Якої дитини! Спекулянтів тут возите, тилову пацючню!»
Зайняв ціле відділення плацкартне: на верхню полицю речі, на середній постіль, внизу — сидітиме, і ніяка сила його звідси не сколупне.
От уже інтендантка квоктатиме, як довідаєтьсяі що втік її дорогий зятьок!
На цьому Іван ставив крапку. Нікому нічого ні про що. І вдома мовчав, як заціпило. А всім же було цікаво; де і як воював, що вернувся такий вгодований. Безногий Костик, якому пожувало ногу залізним приводом на крупорушці ще до війни, аж нестямився, стрибаючи на своїх костурах довкола Івана, розпитуючи, заздрячи і навіть плазуючи, аби тільки взнати хоч на копійку, щоб тоді рознести по селу й продати на сто рублів. Іван відгортав його великою долонею, відганяв, як осінню муху. Зневажав і упосліджував. Хіба це чоловік? Говорить швидше, ніж думає, а розповідає завжди більше, ніж знає.
А Іван мовчав навіть перед мамою. Вони стали геть старенькі, легенькі, мов пір'їнка, тільки голос лишився той самий, ще з Іванових дитячих літ, який знаходив його в травах і лозах і кликав ласкаво, болісно й безнадійно: «І-іва!..»
Мама розказували, яке лихо було тут під фашистом, а тоді прийшли наші, і наче розвиднилося і зійшло сонце, і вже зиму зимували на волі, а як прийшла весна, то треба ж було сіяти, а воно все неоране, в бур'янах, і ні машини ж, ні худобини, ні путящого чоловіка на все село, то вже тоді вони, вдови, повпрягалися в плуги, а де й лопатами скопали, а таки ж посіяли, і оце...