За круглими скельцями окулярів очі чоловіка здавалися більшими, а напомаджене й зачесане назад волосся надавало йому вигляду дещо манірного й невідповідного цим моторошним обставинам. Чоловік сів за стіл і розгорнув теку, яку приніс із собою. Побіжно переглянувши її вміст, він склав руки перед собою, підперши пучками пальців підборіддя, й допитливо поглянув на в’язня.
– Вибачте, але мені здається, сталося непорозуміння…
Від удару прикладом у живіт арештантові заперло дух. Скарлючившись, бідаха впав на підлогу.
– Рота розтуляти тільки тоді, коли пан комендант запитує! – повідомив йому охоронець.
– Устати! – звелів пан комендант тремтливим голосом, ще не призвичаєним до наказів.
В’язень насилу звівся на ноги й наштовхнувся на роздратований комендантів погляд.
– Ім’я?
– Фермін Ромеро де Торрес.
Арештант зазирнув у ці блакитні очі й прочитав у них зневагу й байдужість.
– Що це за ім’я таке? Ти мене маєш за дурня? Ану кажи, як тебе звати насправді.
В’язень, миршавий чоловічок, простягнув комендантові своє посвідчення особи. Охоронець вирвав документ у нього з рук і поклав на стіл. Пан комендант мигцем глянув на посвідчення й, усміхнувшись, прицмокнув язиком.
– Ще один від Ередіа… – пробурмотів він, перш ніж викинути документи до кошика на сміття. – Ці папірці нічого не варті. То ти мені скажеш своє ім’я, чи нам доведеться взятися за тебе по-справжньому?
«Квартирант» номер тринадцять хотів щось вимовити, але йому так сильно затремтіли губи, що він ледве спромігся пробелькотіти щось нерозбірливе.
– Не бійся, чоловіче, ми тут іще нікого не з’їли. Що тобі наплели? Усіляке комуняцьке лайно зводить на нас поклепи й поширює їх там, у місті, але до тих людей, що співпрацюють із нами, ми тут ставимося добре, як іспанці до іспанців. Ану роздягайся.
В’язень наче завагався на мить. Пан комендант опустив очі додолу з таким виглядом, ніби всі ці запинки йому страшенно обридли, і лише впертість співбесідника тримає його тут. Наступної миті охоронець ударив арештанта прикладом вдруге, цього разу по нирках, і знову звалив його з ніг.
– Ти чув, що наказав пан комендант? Знімай свої лахи. Ми тут не збираємося сидіти всю ніч.
«Квартирант» номер тринадцять ледве-ледве зіп’явся навколішки і, стоячи так, став скидати з себе брудний і закривавлений одяг. Коли він роздягнувся догола, охоронець просунув дуло гвинтівки в’язневі під плече й змусив підвестися. Пан комендант звів погляд від стільниці, й на обличчі його промайнув незадоволений вираз, коли він побачив сліди від опіків, що вкривали тулуб, сідниці й більшу частину стегон арештанта.
– Схоже, цей вояка – давній знайомий Фумеро, – зауважив охоронець.
– Замовкни, – не надто впевнено наказав йому пан комендант.
Він роздратовано поглянув на в’язня й побачив, що той плаче.
– Ану припини хлипати й скажи мені, як тебе звати.
Арештант прошепотів те саме ім’я:
– Фермін Ромеро де Торрес…
– Слухай-но, ти починаєш випробовувати мій терпець. Я хочу тобі допомогти, і мені не хотілося б викликати Фумеро й казати йому про тебе…
В’язень заскавчав, наче поранений пес, і так несамовито затрусився, що пан комендант, якому вочевидь не подобалося все те, що відбувалося, і який прагнув якомога скоріше покінчити з формальностями, перезирнувся з охоронцем і мовчки вписав у реєстр ім’я, яке назвав арештант, а відтак стиха лайнувся.
– Блядська війна, – пробурмотів він собі під ніс, коли в’язня поволокли голого до камери коридорами, у яких стояли калюжі.
2
У прямокутній камері було темно й вогко. Свіже повітря надходило крізь невеличкий, пробитий у скелі отвір. Стіни вкривали зарубки й надписи, викарбувані попередніми «квартирантами». Люди лишали імена, дати або якісь інші свідчення свого існування. Хтось гаяв час, видряпуючи в темряві хрести, але Господь, схоже, так і не зауважив цієї ревності. Іржаві залізні ґрати камери лишали на руках червонястий наліт.
Фермін зібгався клубком на лежаку, намагаючись прикрити свою голизну клаптем драної ряднини, що, либонь, мала правити за матрац, ковдру й подушку одночасно. Темрява мала мідяний відтінок, немовби в ній розчинилося дихання тьмяного полум’я свічки. Незабаром очі звикли до цього вічного мороку, а слух загострився настільки, що вловлював найменші порухи тіл із-поміж монотонного капотіння й відзвуків протягу.