Минуло півгодини, коли в’язень помітив, що в дальньому кутку камери лежить у темряві якийсь наче пакунок. Фермін підвівся й повільно наблизився до нього. Виявилося, що це брудний брезентовий мішок. Холод і вогкість проймали аж до кісток, і хоча сморід, що йшов від цього вкритого темними плямами лантуха, не обіцяв нічого приємного, Фермін подумав, що, можливо, всередині знайде арештантську робу, яку ніхто не завдав собі клопоту йому видати, і, якщо поталанить, ще й ковдру, щоб укритися. Він став навколішки поруч із мішком і розшморгнув мотузку, якою було зв’язано горловину.
Відгорнувши край брезенту, Фермін у тремтливому світлі каганців, що блимали в коридорі, побачив обличчя, яке першої миті здалося йому обличчям ляльки чи манекена, подібного до тих, яких кравці, рекламуючи свої костюми, виставляють у вітринах.
Але нудотний сморід підказав Фермінові, що перед ним аж ніяк не лялька. Затуливши рот і ніс долонею, він відгорнув решту брезенту й позадкував, доки не вперся спиною в стіну камери.
Труп належав чоловікові невизначеного віку – йому могло бути від сорока до сімдесяти п’яти років. Важив небіжчик, либонь, не більше ніж п’ятдесят кілограмів. Довге волосся й сива борода вкривали більшу частину його змарнілого тіла. Кістляві руки з довгими карлючкуватими нігтями скидалися на пташині лапи. Очі мерця були розплющені, і рогівка їхня, здавалося, зморщилася, наче шкірка перестиглого плоду. Із напіврозтуленого рота поміж гнилими зубами звисав почорнілий і розпухлий язик.
– Зніміть собі одяг, доки трупа не забрали, – почувся голос із камери навпроти. – Раніше наступного місяця ніхто вам ніякого вбрання не видасть.
Фермін уп’явся поглядом у темряву й уловив блиск чиїхось очей, що спостерігали за ним із лежака протилежної камери.
– Не бійтеся, цей бідолаха нікому вже не вчинить нічого лихого, – підбадьорив його голос.
Фермін кивнув і знову підійшов до мерця, розмірковуючи, як здійснити цей задум.
– Пробач мені, – пробурмотів він небіжчикові. – Спочивай із миром, і нехай Господь упокоїть твою душу.
– Він був атеїстом, – повідомив той самий голос.
Фермін знову кивнув і облишив церемонії. Холод, що заповнював кам’яну клітку, дошкуляв дедалі дужче, неначе натякаючи, що умовності тут недоречні.
Фермін затримав дихання й узявся до справи. Від одягу тхнуло так само жахливо, як від мерця. Труп уже задубів, і тому роздягнути його виявилося важче, ніж гадав Фермін. Стягнувши з небіжчика лахи, він загорнув тіло назад у брезент і зав’язав згорток морським вузлом, упоратися з яким годі було навіть великому Гудіні. Зрештою, убравшись у смердюче дрантя, Фермін знову зіщулився на койці, запитуючи себе, скількох власників воно вже встигло змінити.
– Дякую, – промовив він за якийсь час.
– Прошу, – відказав голос із другого боку коридору.
– Фермін Ромеро де Торрес, до ваших послуг.
– Давид Мартíн.
Фермін наморщив чоло: ім’я здалося йому знайомим. Майже п’ять хвилин він перебирав свої спогади й відлуння всіляких подій, аж нараз його осяяло, і в пам’яті зринули вечори, проведені в кутку бібліотеки на вулиці Ель-Кармен, де Фермін, забувши про все на світі, книжка за книжкою поглинав серію романів із яскравими назвами й не менш яскравими обкладинками.
– Мартін? Письменник? Той, що написав «Місто проклятих»?
У темряві почулося зітхання.
– У цій країні ніхто вже не шанує таємниці псевдоніма.
– Даруйте мою безцеремонність. Річ у тому, що я просто обожнював ваші книжки, і мені вдалося дізнатися, що це саме ви тримали перо славетного Іґнатіуса Б. Самсона…
– До ваших послуг.
– Але ж слухайте, сеньйоре Мартін, мені неймовірно приємно познайомитися з вами, нехай і за таких нещасливих обставин, адже я вже багато років ваш палкий шанувальник і…
– Ану стуліть пельки, недоумки, тут люди намагаються поспати, – загуркотів розлючений голос, здається, із сусідньої камери.
– Це озвався наш головний веселун, – втрутився в розмову ще один голос, який долинав із камери далі по коридору. – Не зважайте на нього, нехай собі спить, а доки він спатиме, блощиці зжеруть його живцем і почнуть із яєць. Давиде, чому б тобі не розповісти нам котрусь із твоїх історій? Наприклад, про Хлою…
– Навіщо? Щоб ти собі дрочив, як макака? – відізвався сердитий голос.
– Друже Ферміне, – мовив Мартін зі своєї камери, – дозвольте відрекомендувати вам номера дванадцять, який, хай про що б не йшлося, у всьому завжди вбачає тільки погане, і номера п’ятнадцять, що страждає на безсоння, натхненника й офіційного ідеолога нашого блока. Решта говорять мало, особливо номер чотирнадцять.