– Я говорю тоді, коли мені є що сказати, – обізвався похмурий і непривітний голос, що мав належати, як здогадувався Фермін, номеру чотирнадцять. – Якби всі тут чинили так само, то ми мали би спокій уночі.
Фермін вирішив виявив повагу до такого виборного товариства.
– Доброї ночі всім. Мене звати Фермін Ромеро де Торрес, і мені дуже приємно з вами познайомитися.
– На взаємність навіть не сподівайся, – відказав номер дванадцять.
– Ласкаво просимо і сподіваємося, що твоє перебування тут буде нетривалим, – промовив номер чотирнадцять.
Фермін ще раз кинув погляд на загорнутого у брезент мерця і проковтнув клубок, що підступив йому до горла.
– Це Лусіо, колишній номер тринадцять, – пояснив Мартін. – Ми не знаємо про нього нічого, тому що горопаха був німий. Під час битви на Ебро куля пробила йому гортань.
– Шкода, що тільки йому, – озвався номер дев’ятнадцять.
– Від чого він помер? – запитав Фермін.
– Тут помирають від життя, – відказав номер дванадцять. – Більше нічого й не треба.
3
Рутина допомагала. Щодня в’язнів із перших двох блоків на одну годину виводили на подвір’я, оточене ровом, де вони пеклися на сонці, мокли під дощем та зазнавали інших неприємностей від усяких природних явищ. Їсти тут давали півмиски холодного масткого клейстеру сіруватого кольору, незрозумілого походження й згірклого на смак. Утім, за кілька днів, коли живіт починало судомити від голоду, такий харч уже не викликав відрази. Розносили його під вечір, і з часом в’язні вже звикли нетерпляче чекати на нього.
Раз на місяць арештанти здавали свій брудний одяг і отримували інший, який начебто мав би протягом хвилини вимочуватися в казані з окропом, хоча блощицям про такі крайні заходи, схоже, не повідомлялося. Щонеділі правилася меса, яку наполегливо рекомендували відвідувати, і пропустити її не наважувався жоден в’язень, тому що у священика був список, де він відзначав відсутніх. Два пропуски оберталися тижневим постом. Три – місячним відпочинком в одному з карцерів у башті замку.
Блоки, подвір’я та переходи, якими пересувалися в’язні, пильно охоронялися. В’язницю патрулювали численні вартові, озброєні гвинтівками й пістолетами, і коли арештанти полишали свої камери, то завжди наштовхувалися поглядом щонайменше на десяток охоронців зі зброєю напоготові. Ще були наглядачі, щоправда, не так загрозливо екіпіровані. Жоден із них не мав військового вигляду, і, на загальну думку арештантів, усе це були ті нещасливці, яким не поталанило знайти кращої роботи в ці скрутні часи.
На кожен блок призначали по наглядачу. Споряджений в’язкою ключів, тюремник просиджував дванадцятигодинну зміну на стільці в кінці коридору. Більшість із них уникали брататися з арештантами, намагалися навіть не дивитися на них і не розмовляти з ними більше, ніж це було потрібно. Єдиним винятком був неборака, якого кликали Бебо. Раніше він був нічним сторожем на заводі в Пуебло-Секо і втратив око під час повітряного бомбардування.
Подейкували, що Бебо мав брата-близнюка, який сидів у в’язниці десь у Валенсії. Либонь, саме тому цей наглядач і ставився до в’язнів із певною доброзичливістю, потайки приносив їм питну воду, трохи сухарів, а також те, що йому вдавалося видерти з передач арештантам від їхніх родичів – охоронці вважали ці посилки своєю здобиччю. Бебо не раз підсовував свого стільця до камери Давида Мартіна і залюбки слухав історії, які письменник розповідав своїм товаришам. У тому земному пеклі Бебо був тим, хто найбільше годився на роль янгола.
Зазвичай після недільної меси пан комендант звертався до арештантів із короткою повчальною промовою. Про коменданта відомо було небагато. Знали тільки, що його ім’я Маурісіо Вальс і що до війни він був скромним кандидатом у літератори й працював секретарем і пліткарем в одного доволі відомого місцевого автора, вічного суперника безталанного дона Педро Відаля. У вільний час Вальс нездало перекладав класиків із давньогрецької та латини, видавав разом із кількома друзями брошурки з великими культурними амбіціями, однак із малим попитом, улаштовував прохані вечері, на які сходилися полчища невизнаних геніїв, щоб обговорити стан справ у світі й пообіцяти, що одного дня, коли вони схопляться за кермо, рівень життя сягне олімпських висот.
Здавалося, Вальс приречений на сіре й гірке існування посередності, яку Господь у своїй нескінченній жорстокості наділив мріями про велич і гординею титанів. Одначе війна переписала його долю, так само, як переписала долі багатьох інших людей. Життя його різко змінилося завдяки почасти випадку, почасти розрахунку, коли Маурісіо Вальс, доти закоханий тільки у свій неймовірний талант і тонку натуру, вирішив одружитися з донькою впливового промислового магната, що тримав у своїх мацаках значну частину бюджету генерала Франко та його армії.