Арештантів, що помирали природною або неочевидно спровокованою смертю, – зазвичай від одного до трьох на тиждень – забирали опівночі, окрім вихідних і церковних свят – тоді труп лишався в камері до понеділка чи до наступного робочого дня, переважно в товаристві новопідселеного «квартиранта». Коли в’язні гукали про те, що їхній товариш перейшов до кращого світу, наглядач підходив до мерця, перевіряв пульс і дихання, а потім клав тіло в один із брезентових мішків, призначених саме для цього. Опинившись у зав’язаному лантусі, мрець лежав у своїй камері, очікуючи, коли по нього прийдуть працівники сусіднього з фортецею цвинтаря. Ніхто не знав, що робили з трупами далі, а коли про це питали Бебо, той лише опускав очі й відмовлявся відповідати.
Що два тижні збирався військовий трибунал, який розглядав справи за прискореною процедурою, і на світанку засуджених розстрілювали. Траплялося, що через поганий стан рушниць чи боєприпасів розстрільній команді не вдавалося вразити життєво важливі органи, і передсмертні стогони скинутих у рів людей лунали кілька годин. Іноді чути було вибухи, і крики миттю змовкали. Серед в’язнів поширеною була думка, що хтось із офіцерів добивав поранених гранатою, але напевне цього ніхто не знав.
Ще одна чутка, яка ходила поміж арештантами, стверджувала, що пан комендант у п’ятницю зранку приймає у своєму кабінеті жінок, доньок, наречених, навіть тіток і бабусь ув’язнених. Позбувшись обручки, яку він ховав у верхню шухляду свого стола, Вальс вислуховував клопотання, обмірковував просьби, пропонував жінкам носову хустинку, щоб витерти сльози, і отримував подарунки або послуги іншого роду в обмін на обіцянку годувати й поводитися із в’язнями краще або навіть переглянути суперечливі вироки. Щоправда, іще жодного разу це не привело бодай до якогось результату.
Іншим разом Маурісіо Вальс просто частував відвідувачок печивом і келихом мускатного вина, і якщо дами, попри тяжкі часи й недоїдання, зберігали гоже личко й пухкі форми, комендант читав їм уривки зі своїх творів, жалівся, що його шлюб із неповносправною – це хрест, який він несе на собі, і розводився про те, як ненавидить своє становище тюремника і як це принизливо, що таку висококультурну, витончену й делікатну людину, як він, запроторили в таке погибельне місце, тоді як йому призначено долею належати до еліти країни.
Тюремні старожили радили не згадувати даремно пана коменданта, та й узагалі якомога менше думати про нього. Більшість в’язнів воліли розмовляти про сім’ї, що лишилися на волі, про коханих жінок і про випадки зі свого життя, які їм запам’яталися. Декотрі зберегли світлини своїх дружин чи наречених і захищали ці фотокарточки, наче своє життя, якщо хтось намагався їх відібрати. Багато хто казав Фермінові, що найважче даються перші три місяці. Потім уже, коли втрачаєш останню надію, час починає бігти швидше і беззмістовні дні присипляють душу.
5
Щонеділі, після меси й промови пана коменданта, декотрі в’язні збиралися в сонячному кутку дворика, щоб викурити цигарку, одну на всіх, і послухати оповідки, якими їх розважав, коли був при здоровому глузді, Давид Мартін. Фермін, який знав майже всі його історії, адже колись прочитав був усю серію «Міста проклятих», приєднувався до гурту й давав волю своїй уяві. Утім, часто Мартін опинявся у стані, у якому не був здатен зв’язати докупи й двох слів. Тоді інші в’язні лишали його в спокої, а він відходив убік і починав бурмотіти сам до себе. Щось у цій людині зворушувало Ферміна до самої душі, і тому він пильно приглядався до бідолахи й намагався триматися поруч. Йому вдавалося хитрощами діставати письменникові цигарки й навіть грудки цукру, які тому неабияк смакували.
– Ви добра людина, Ферміне. Намагайтеся цього не показувати.
Мартін завжди носив із собою стару світлину, яку полюбляв часто й довго розглядати. На світлині зображено було вбраного в білий костюм чоловіка, що тримав за руку дівчинку років десяти. Вони стояли на краю невеличкої дерев’яної пристані, що виступала далеко в море, неначе тендітний місток, перекинутий над прозорими водами, і обоє дивилися на захід сонця. Коли одного разу Фермін запитав письменника про фотографію, той промовчав і лише всміхнувся, ховаючи знімок у кишеню.
– Хто ця дівчинка на світлині, сеньйоре Мартін?
– Я не знаю напевне, Ферміне. Іноді пам’ять мене зраджує. Із вами такого не трапляється?
– Звісно, з усіма таке трапляється.
Поміж в’язнями ішов поголос, що в Мартіна не всі вдома, але незабаром після того, як Фермін став тісніше спілкуватися з письменником, він виявив, що бідолаха схибнувся сильніше, ніж гадали інші. У рідкісні хвилини прояснення Мартін демонстрував виняткову чіткість мислення, але решту часу він, здавалося, не розумів, де перебуває, і починав говорити про місця й людей, які вочевидь існували тільки в його уяві або його спогадах.