– Але ж панотець майже такий самий баламут, як і я, – захищався Фермін. – Коли б не ряса…
Я саме пригадував цю суперечку, мугикаючи в лад із трубою маестро Армстронґа, коли почув, як дзвіночок, почеплений над дверима до книгарні, легенько задзеленчав. Я підвів очі, гадаючи побачити батька, що повернувся зі своєї таємної місії, або ж Ферміна, готового заступити на денну зміну.
– Доброго ранку! – почувся з порога чужий голос, глухий і деренчливий.
3
Проти світла, що линуло з вулиці, силует чоловіка здавався деревом, яке шарпає вітер. Відвідувач спирався на ціпок і був одягнутий у темний костюм старосвітського крою. Постать його видавалася похмурою і лиховісною. Він ступив до крамниці, помітно кульгаючи. Невеличка лампа, що стояла на прилавку, освітила побите часом обличчям. Якусь мить відвідувач розглядав мене, неквапливо щось обмірковуючи. Було в його погляді, вичікувальному й корисливому, щось від хижого птаха.
– Ви сеньйор Семпере?
– Мене звати Даніель. Сеньйор Семпере – мій батько, але його зараз тут немає. Я можу вам чимось допомогти?
Відвідувач пропустив моє запитання повз вуха і почав походжати по книгарні, оглядаючи кожен сантиметр із цікавістю, що межувала з жадібністю. Кульгавість, від якої він страждав, змушувала замислитися, наскільки значним було каліцтво, приховане під одягом.
– Згадка про громадянську війну, – сказав незнайомець, немовби прочитавши мої думки.
Я не зводив очей із цього чоловіка, що никав крамницею, вже здогадуючись, де він кине якір. Як я й гадав, незнайомець зупинився перед невеличкою заскленою шафкою з чорного дерева, головною реліквією нашої книгарні, ще з тих часів, коли в далекому 1888 році вона вперше постала до життя. Прапрадід Семпере, тоді ще молодий хлопець, допіру повернувшись із Карибських островів, куди подався на заробітки, напозичав грошей, щоб придбати стару галантерейну крамницю й перетворити її на книгарню. У цій шафці, на почесному місці, традиційно зберігалися найкоштовніші примірники.
Відвідувач підійшов до вітрини так близько, що скло запітніло від його дихання. Потім дістав пенсне, підніс його до очей і став пильно вивчати, що лежить на поличках. Своєю поведінкою він скидався на ласицю, що хижо обнюхує свіженькі яйця в курнику.
– Нічогенька шафка, – пробурмотів незнайомець. – Чимало, мабуть, коштує.
– Це сімейна реліквія, і її цінність насамперед у цьому, – відказав я, роздратований такою меркантильною поведінкою цього дивного покупця, що, здавалося, своїм поглядом оцінював навіть повітря, яким дихаємо.
За якийсь час він прибрав пенсне й промовив, роблячи паузи між словами:
– Я чув, що у вас тут працює один чоловік, неабиякий дотепник.
Оскільки я відповів не відразу ж, він обернувся і скинув на мене одним із тих поглядів, від яких можна постаріти.
– Як бачите, я тут один. Якби ви назвали мені книжку, яку бажаєте придбати, я радо спробував би її відшукати.
Незнайомець у відповідь блимнув посмішкою, яка виражала що завгодно, але тільки не приязнь і згоду.
– Я бачу, що в тій вашій шафці стоїть «Граф Монте-Крісто».
Цей дивак був не першим покупцем, який звертав увагу на цю книжку, і я видав йому нашу стандартну промову, заготовлену для таких випадків:
– У вас пильне око. Ідеться про чудове видання, раритетне, із графічними ілюстраціями Артура Рекгема. Воно надійшло до нас із особистої книгозбірні значного мадридського колекціонера. Це унікальний примірник, занесений до всіх каталогів.
Відвідувач неуважно слухав мене, зосереджено розглядаючи текстуру чорного дерева на дверцятах шафки й виразно демонструючи, що мої слова наганяють на нього нудьгу.
– Як на мене, усі книжки однакові, але мені подобається блакитний колір її обкладинки, – зневажливо промовив він. – Я її візьму.
Іншого разу, отримавши змогу продати, либонь, найдорожчу книжку в крамниці, я застрибав би від радості. Але чомусь мене непокоїла думка про те, що це чудове видання потрапить до рук такого суб’єкта, від якого мене аж верне. Щось мені підказувало: якщо ця книжка зараз покине стіни крамниці, то більше ніхто ніколи не прочитає з неї навіть першого абзацу.
– Цей примірник дуже дорогий. Якщо бажаєте, я можу показати вам інші видання цього твору, що перебувають у прекрасному стані й продаються за значно доступнішими цінами.
Люди з нікчемною душею завжди прагнуть знікчемити й інших. Незнайомець, чия душа, за моїми відчуттями, могла вміститися на кінчику голки, скинув на мене поглядом, сповненим презирства.
– Вони також мають блакитну обкладинку, – додав я.