Фермін міцно стиснув собі руки, намагаючись приховати їх тремтіння.
– Цілком зрозуміло. Пробачте мені, пане коменданте. Я давно не їв м’яса, мабуть, білок ударив мені в голову. Такого більше не повториться.
Пан комендант знову всміхнувся й повів розмову далі, наче нічого й не сталося.
– Особливо мені хотілося б знати, чи не згадував твій товариш про цвинтар книжок, забутих чи померлих, якось так. Добре подумай, перш ніж відповідати. Казав тобі Мартін хоч раз про таке місце?
Фермін захитав головою.
– Присягаюся вашому добродійству, що зроду-віку не чув про це місце ні від Мартіна, ні від будь-кого іншого…
Пан комендант підморгнув йому.
– Я тобі вірю. І впевнений, що ти мені розкажеш, якщо Мартін таки згадає про цей цвинтар. А якщо не згадає, то ти сам заведеш про нього мову й дізнаєшся, де він.
Фермін несамовито закивав головою.
– І ще одне. Якби Мартін розповів тобі про певне доручення, яке я йому дав, переконай свого товариша, що для його ж добра, а найпаче для добра певної дами, яку він дуже високо цінує, для добра її чоловіка й сина буде краще, якщо він докладе всіх своїх зусиль і напише справжній шедевр.
– Ви маєте на увазі сеньйору Ізабеллу? – запитав Фермін.
– А-а, він, либонь, уже розповідав тобі про неї… Таке треба бачити, – сказав пан комендант, протираючи хусточкою скельця окулярів. – Молоденька, пружна, як гімназисточка… Скільки разів вона сиділа там, де зараз сидиш ти, і благала за бідолашного, нещасного Мартіна! Не буду казати тобі, що вона мені пропонувала, бо ж я порядний чоловік, але – це тільки між нами – ця дівчинка просто обожнює твого товариша. Б’юся об заклад, що її син, Даніель, не від чоловіка, а від Мартіна, який має жахливий смак до літератури, однак неабияк знається на хвойдах.
Пан комендант замовк, помітивши, що в’язень якось дивно на нього дивиться. Погляд цей Вальсові не сподобався.
– Чого вилупився? – визвірився він.
Комендант стукнув кісточками пальців по стільниці, і зараз же двері за спиною Ферміна відчинилися. Два конвоїри підхопили в’язня попід руки й підійняли зі стільця так, що ноги його опинилися в повітрі.
– Не забудь те, про що я казав, – звернувся до нього пан комендант. – За місяць я знову чекаю на тебе в цьому кабінеті. Якщо тобі буде що розповісти, обіцяю: твоє життя тут зміниться на краще. Якщо ж ні, на тебе чекає підземелля з Фумеро та його іграшками. Тобі все ясно?
– Як божий день.
Відтак із гидливим виразом на обличчі Маурісіо Вальс махнув рукою конвоїрам, щоб забрали в’язня, і допив своє бренді. Як же ж він утомився день у день мати справу з цими неосвіченими людцями!
10
Барселона, 1957 рік
– Даніелю, ти геть поблід, – пробурмотів Фермін, висмикуючи мене із забуття.
Поки він розповідав, зала ресторану «Кан Льюїс» щезла, щезли вулиці, якими ми сюди прийшли. Я бачив перед собою лише кабінет у замку Монтжуїк і обличчя чоловіка, чиї мерзенні слова й натяки про мою матір пекли мені душу. Потім я відчув, як усередину мене пробирається пронизливий холод і шалена лють, досі мені не відома. На якусь мить більше за все на світі мені закортіло опинитися віч-на-віч із тим виродком, щоб схопити його за горло й дивитися з насолодою, як судини лопаються йому в очах.
– Даніелю…
Я замружився на мить і глибоко вдихнув. Розплющивши очі, я знову опинився в «Кан Льюїс», а Фермін Ромеро де Торрес засмучено дивився на мене.
– Вибач мені, Даніелю, – сказав він.
У роті в мене пересохло. Я налив собі склянку води й вихилив її одним духом, сподіваючись, що мова повернеться до мене.
– За що тобі перепрошувати, Ферміне? Ні в чому з того, що ти розповів мені, твоєї провини немає.
– Провина моя хоча б у тому, що я маю тобі все це розповідати, – ледве чутно промовив Фермін.
Я помітив, що він опускає очі, наче не наважується подивитися на мене, й усвідомив, наскільки боляче моєму товаришеві це все пригадувати, яким тягарем для нього є ця потреба викладати правду, і мені стало соромно за ту злість, що була охопила мене.
– Ферміне, подивись на мене.
Товариш глянув на мене краєчком ока, і я всміхнувся йому.
– Я хочу, щоб ти знав: я вдячний тобі за те, що ти розповів мені правду, і розумію, чому ти волів мовчати протягом цих двох років.