– Лягайте вже спати або йдіть усі до дідька, – запропонував їм Фермін.
Він згорнувся клубком у протилежному кутку камери й спробував заснути, але невдовзі зрозумів, що цієї ночі йому не вдасться стулити очей. За якийсь час Фермін притиснув обличчя до ґрат і звісив руки через металеву поперечку. На іншому боці коридору з пітьми протилежної камери за ним спостерігала пара очей, що відблискували вогником цигарки.
– Ви мені не розповіли, навіщо вас нещодавно викликав Вальс, – промовив Мартін.
– Спробуйте вгадати.
– Мабуть, він звернувся до вас із якимось незвичним проханням.
– Він хоче, щоб я вивідав у вас про якийсь цвинтар книжок абощо.
– Цікаво, – зауважив Мартін.
– Просто пречудово.
– А він не пояснив, навіщо йому це знати?
– По правді сказати, сеньйоре Мартін, у нас із ним не склалися настільки близькі стосунки. Пан комендант обмежився тим, що пригрозив мені всілякими тортурами й каліцтвами, якщо за місяць не виконаю його наказу, а я обмежився тим, що погодився все зробити.
– Не турбуйтеся, Ферміне. За місяць вас тут уже не буде.
– Атож, я буду засмагати на березі Карибського моря, а дві тілисті мулатки масажуватимуть мені п’яти.
– Головне – не втрачайте віри.
У Ферміна вихопилося гірке зітхання. Його доля лежала в руках катів, божевільних і приречених на смерть.
12
Наступної неділі, після своєї звичної промови на подвір’ї, пан комендант скинув на Ферміна запитальним поглядом і всміхнувся до нього так, що бідака відчув на губах присмак жовчі. Щойно охоронці дозволили в’язням розійтися, Фермін тишком-нишком підібрався до Давида Мартіна.
– Чудова промова, – відзначив Мартін.
– Історична. Щоразу, як ця людина розтуляє рот, в історії західноєвропейської думки відбувається переворот космічного масштабу.
– Сарказм вам не до лиця, Ферміне. Він суперечить вашій м’якій натурі.
– А ну вас до біса!
– Та тут і так скрізь повно чортів, наче в пеклі. Цигарку?
– Не курю.
– Кажуть, куріння допомагає швидше померти.
– Що ж, тоді варто спробувати.
Фермін не подужав навіть першої затяжки. Мартін забрав із його пальців цигарку й узявся плескати товариша по спині, коли той зайшовся кашлем, таким сильним, ще ледве не вихаркав рештки першого причастя.
– Не розумію, як таке можна брати до рота. Смердить, наче горіла псятина.
– Найкраще куриво, яке можна тут роздобути. Подейкують, що його роблять із недокурків, які збирають у проходах арени «Монументаль».
– Майте на увазі, що особисто в мене цей запашний букет асоціюється радше з громадською вбиральнею.
– Дихайте глибше, Ферміне. Поліпшало трохи?
Фермін кивнув.
– Може, ви б розповіли мені щось про цей цвинтар, щоб я підкинув якихось недоїдків у корито цій високопоставленій свині? Не обов’язково правду. Згодиться будь-яка нісенітниця.
Мартін усміхнувся, випустивши з рота кілька клубків смердючого диму.
– Як там справи у вашого товариша по камері, захисника бідних і знедолених?
– Сальґадо? Ось послухайте-но, живе собі чоловік на світі, доживає певного віку й починає гадати, що в цьому цирку, який називається життям, бачив усе і його вже нічим не здивуєш. Ба ні. Посеред ночі, коли здавалося, що Сальґадо вже простягнув ноги, я почув, як він звівся і підкрався до мого ліжка, наче вампір.
– А схожий трохи, – погодився Мартін.
– Отож, він підкрався і став пильно дивитися на мене. Я удав, ніби сплю, і побачив, що Сальґадо, піймавшись на гачок, прослизнув у куток камери і почав своєю єдиною рукою длубатися в тому, що по-науковому називається ректум або ж відхідниковий канал прямої кишки.
– Що ви кажете?
– Те, що чуєте. Наш славний Сальґадо, оклигавши від нещодавнього сеансу середньовічних тортур, ледве зіп’явшись на ноги, відразу ж вирішив відзначити цю знаменну подію дослідженням того стражденного закутка людської анатомії, якому природа відмовила в доступі до сонячного світла. Я не йняв віри своїм очам і не наважувався навіть дихнути. Близько хвилини Сальґадо, запхавши всередину два чи три пальці – ті, що йому лишилися – розшукував філософський камінь або дуже глибоко захований геморой. Пошуки супроводжувалися притлумленими стогонами, відтворити які я не беруся.
– Ви мене ошелешили, – промовив Мартін.
– Тоді краще присядьте, щоб послухати, чим усе закінчилося. Через хвилину чи дві копіткої дослідницької праці в анальних надрах Сальґадо зітхнув, наче святий Хуан де ла Крус, і сталося диво. Витягнувши пальці зі свого гузна, він видобув звідти щось блискуче. Навіть зі свого дальнього кутка я добре бачив, що то не кавалок лайна.