На щастя, машин було мало в цей вечірній час, і дорога минула без пригод. Їхнє авто швидко проминуло корабельню Драссанас, об’їхало пам’ятник Колумбу й помчало по Ла-Рамблі. За кілька хвилин вони вже були біля кафе «Опера», де й зупинилися. До оперного театру «Лісео» на другому боці бульвару вже зайшли на вечірній сеанс усі глядачі, і Ла-Рамбла була майже порожньою. Шофер вийшов із машини й, переконавшись, що поблизу нікого немає, відчинив дверцята для Маурісіо Вальса. Пан комендант ступив на землю й байдужим поглядом обвів вулицю. Потім поправив краватку й обтріпав плечики піджака.
– Чекай тут, – наказав шоферові.
У кафе майже нікого не було. Годинник над барною стійкою показував за п’ять десяту. Пан комендант кивком голови відповів на привітання офіціанта й сів за столик, що стояв у глибині зали. Неквапливо зняв рукавички й дістав срібний портсигар – подарунок тестя на першу річницю весілля. Закуривши цигарку, Вальс узявся оглядати старовинне кафе. Офіціант підійшов до нього з тацею в руці й протер столик вологою ганчіркою, що пахла якимось лужним розчином. Зневажливий погляд, яким на нього скинув пан комендант, служник проігнорував.
– Що будете замовляти?
– Дві порції ромашкового чаю.
– В одній чашці?
– Ні. У різних.
– Чекаєте на когось?
– Очевидно, що так.
– Чудово. Може, запропонувати вам іще щось?
– Трохи меду.
– Добре, сеньйоре.
Офіціант неквапливо пішов виконувати замовлення, і пан комендант пробурмотів собі під ніс щось образливе.
Із радіоприймача на барній стійці долинав невиразний шум: якісь любовні поради, що переривалися рекламою косметики «Белла Аврора», щоденне застосування якої гарантувало молодість, красу і здоров’я. За чотири столики від Вальса сидів літній чоловік, який, схоже, задрімав із газетою в руці. Решта столиків були вільними. Через п’ять хвилин офіціант приніс дві паруючі філіжанки чаю, поставив їх, неначе у сповільненому темпі, на стіл, а потім подав горня меду.
– Це все, кавальєро?
Вальс кивнув. Дочекавшись, коли офіціант повернеться за стійку, він дістав із кишені флакон, відкрутив ковпачок і зиркнув на другого відвідувача, що далі куняв над газетою. Офіціант протирав склянки, обернувшись до зали спиною.
Вальс узяв флакон і вилив його вміст у чашку, що стояла на протилежному кінці столика. Потім щедро додав меду й розмішував ложечкою доти, доки мед повністю не розчинився.
По радіо зачитували тужливе послання якоїсь сеньйори де Бетансос, чоловік якої, схоже, розгнівався через те, що їй пригоріла тушкована телятина, пішов у бар слухати з друзями футбол по радіо, не ночував удома й не повернувся до меси. Сеньйорі порадили молитися, не занепадати духом і застосовувати свої жіночі засоби, однак не заходячи за межі дозволеного в пристойній християнській родині. Вальс знову поглянув на годинник. Була десята п’ятнадцять.
18
О десятій двадцять Ізабелла Семпере зайшла до кафе. Одягнута вона була в простеньке пальто, волосся мала зібране в жмуток, а на обличчі не було ніякої косметики. Побачивши її, Вальс підняв руку. Ізабелла завмерла на мить, дивлячись на нього, а потім поволі підійшла до столика. Вальс підвівся і з привітною усмішкою простягнув їй руку. Жінка проігнорувала цей жест й сіла.
– Я взяв на себе сміливість замовити дві філіжанки ромашкового чаю, який щонайкраще пасує до такої негоди, як сьогодні.
Ізабелла кивнула, уникаючи Вальсового погляду. Пан комендант, натомість, пильно вивчав її. Сеньйора Семпере спотворила себе, як тільки могла, щоб приховати свою вроду. Так вона робила завжди, коли зустрічалася з ним. Вальс дивився на обриси її губ, на жилку, що пульсувала на шиї, на вигини її грудей під пальтом.
– Кажіть, – промовила Ізабелла.
– Насамперед дозвольте подякувати за те, що ви прийшли на цю зустріч, так швидко відгукнувшись на моє прохання. Я отримав вашу записку сьогодні по обіді й подумав, що краще обговорити цю тему поза моїм кабінетом, на віддалі від тюремних мурів.
Ізабелла тільки мовчки кивнула. Вальс відпив зі своєї чашки й облизав губи.