– Дуже смачний чай. Найкращий у Барселоні. Покуштуйте.
Жінка знехтувала його пропозицією.
– Як ви незабаром зрозумієте, нам потрібно зберігати таємницю. Можу я запитати, чи ви казали комусь, куди йдете сьогодні ввечері?
Ізабелла заперечно похитала головою.
– Може, чоловікові?
– Чоловік проводить інвентаризацію в книгарні. Він повернеться додому тільки пізно вночі. Ніхто не знає, що я тут.
– Може, вам замовити щось інше? Якщо не подобається чай…
Ізабелла похитала головою і взяла чашку в руки.
– Нехай буде.
Вальс безтурботно всміхнувся.
– Як я вже сказав, сьогодні я отримав вашого листа. Я розумію ваше обурення і хотів би пояснити, що тут ідеться лише про непорозуміння.
– Ви шантажуєте нещасного душевнохворого, вашого в’язня, щоб він написав вам твір, яким ви зробите собі ім’я. Мені здається, що я все дуже добре зрозуміла.
Вальсова рука потягнулася до жінки.
– Ізабелло… Можна мені вас так називати?
– Не торкайтеся мене.
Вальс прибрав руку і здійняв її у примирливому жесті.
– Гаразд, гаразд. Поговорімо спокійно.
– Нам немає про що говорити. Якщо ви не дасте Давидові спокій, я розповім про ваше шахрайство всім, я дійду до Мадрида, я дійду всюди, куди треба буде. Усі дізнаються, що ви за людина і що ви за письменник. Мене ніхто й ніщо не зупинить.
На очах у Ізабелли бриніли сльози, а чашка з чаєм тремтіла в її руках.
– Будь ласка, Ізабелло. Випийте чаю. Вам поліпшає.
Жінка з відсутнім поглядом відсьорбнула чаю.
– Ось так, із капкою меду смакує найбільше, – додав Вальс.
Ізабелла відпила ще трохи.
– Мушу зізнатися, Ізабелло, – промовив Вальс, – я вами захоплююся. Небагато знайдеться людей, яким вистачить мужності й рішучості, щоб захищати цього бідолаху Мартіна… бідолаху, якого всі кинули й зрадили. Всі, окрім вас.
Ізабелла неспокійно глянула на годинник над барною стійкою. Була десята тридцять п’ять. Кількома ковтками вона допила свій чай.
– Мабуть, Мартін вам дуже дорогий, – мовив Вальс. – Іноді я себе запитую: якби ви пізнали мене краще, якби дізналися, який я насправді, чи зміг би я з часом стати вам таким самим дорогим, як і він?
– Ви огидні мені, Вальс. Ви і всі такі покидьки, як ви.
– Я знаю це, Ізабелло. Але саме такі покидьки, як я, завжди біля керма в цій країні, а такі люди, як ви, завжди лишаються на узбіччі. І неважливо, котра зі сторін приходить до влади.
– Цього разу так не буде. Цього разу ваше начальство дізнається, що ви чините.
– А чому ви гадаєте, що їм не байдуже? Чи що вони не чинять те саме, що і я, а то й більше? Я лише любитель проти них.
Вальс усміхнувся і вийняв із кишені піджака складений удвоє аркуш паперу.
– Ізабелло, я хочу, щоб ви знали, що я не такий, як ви про мене думаєте. Щоб довести це – ось наказ про звільнення Давида Мартіна, датований завтрашнім днем.
Вальс показав документ жінці. Ізабелла недовірливо його переглянула. Раптом пан комендант дістав ручку й підписав наказ.
– Ось і все. Формально Давид Мартін – вільна людина. Завдяки вам, Ізабелло. Завдяки вам…
Ізабелла поглянула на нього немовби скляними очима. Вальс помітив, що зіниці її поступово розширюються, а шкіра над верхньою губою вкривається краплинами поту.
– З вами все гаразд? Ви зблідли…
Жінка підвелася й, поточившись, ухопилася за стілець.
– Вам зле, Ізабелло? Мені вас провести?
Ізабелла відступила на кілька кроків, а потім рушила до виходу, зіштовхнувшись по дорозі з офіціантом. Вальс лишився сидіти за столиком, попиваючи свій ромашковий чай, доки годинник не показав за чверть одинадцяту. Тоді комендант підвівся й, лишивши на столі кілька монет, не кваплячись попрямував до виходу. Машина чекала його на тротуарі, шофер тримав дверцята відчиненими.
– Куди накажете їхати? Додому чи до замку?
– Додому, але спершу заїдемо в Пуебло-Нуево, на стару фабрику Вілардель, – наказав комендант.
Дорогою до обіцяного скарбу Маурісіо Вальс, майбутня гордість іспанської літератури, споглядав темні порожні вулиці тої триклятої Барселони, яку він так ненавидів, і оплакував Ізабеллу, а також те, чого ніколи вже не станеться.
19
Коли Сальґадо пробудився від свого забуття, перше, що він побачив, – це чиюсь нерухому постать, яка завмерла в ногах його ліжка й пильно на нього дивилася. Грабіжник відчув напад паніки, і на мить йому здалося, що він досі в катівні в підземеллі. Із коридору долинуло блимаве світло каганця й окреслило знайомі риси.
– Ферміне, то ти? – запитав Сальґадо.
Постать, що ховалася в тіні, кивнула, і грабіжник полегшено зітхнув.