– У мене в роті все пересохло. Лишилося ще трохи води?
Фермін поволі наблизився. У руці він тримав клапоть тканини і скляну пляшечку.
Сальґадо побачив, як його однокамерник вилив рідину з флакона на ганчірку.
– Що це таке, Ферміне?
Той не відповів. Із відсутнім виразом на обличчі він схилився над Сальґадо й зазирнув йому в очі.
– Ферміне, не…
Більше грабіжник не встиг промовити ані звуку: Фермін затулив йому рот і ніс шматиною і тримав так, міцно притискаючи голову до ліжка. Сальґадо, зібравши всі свої останні сили, відчайдушно пручався. Фермін, однак, далі притискав шматину до його обличчя. Сальґадо нажахано глянув на нього, а потім, через кілька секунд, знепритомнів. Фермін не поспішав відпускати його, порахував до п’яти й тільки тоді прибрав ганчірку. Він сів на ліжко, спиною до Сальґадо, і зачекав ще кілька хвилин. Потім, згідно з Мартіновими вказівками, підійшов до дверей камери.
– Наглядачу! – гукнув він.
Почулися кроки новачка, що йшов коридором. За Мартіновим планом, тої ночі мав би вартувати Бебо, як і очікувалося, а не цей дурник.
– Що там сталося? – запитав наглядач.
– Сальґадо врізав дуба.
Тюремник труснув головою і з пересердям лайнувся:
– Курва ж його мати! І що тепер?
– Принесіть мішок.
Наглядач став нарікати, проклинаючи свою невдачу.
– Якщо хочете, я можу сам його туди запхнути, начальнику, – запропонував Фермін.
Тюремник кивнув, навіть виявляючи якісь ознаки вдячності.
– Якщо принесете мені мішок зараз, то, поки я буду упаковувати мерця, ви можете повідомити кому треба, і його заберуть від нас іще до півночі.
Наглядач знову кивнув і метнувся по брезентовий мішок. Фермін лишився стояти біля дверей камери. З іншого боку коридору на нього мовчки дивилися Мартін і Санауха.
Десять хвилин по тому наглядач повернувся. Неспроможний приховати нудоту, яку викликав у нього сморід мертвечини, що розкладалася, він тримав мішок за сам краєчок. Фермін, не чекаючи наказу, відступив у глиб камери. Наглядач відчинив двері й кинув мішок усередину.
– Викликайте грабарів, начальнику, щоб забрали труп до дванадцятої, інакше йому доведеться тут лежати ще цілу добу.
– Ти впевнений, що зможеш сам запхати його в мішок?
– Не турбуйтеся, начальнику, я вже маю досвід.
Тюремник кивнув, однак ще не був переконаний остаточно.
– Може, нам таки пощастить і мерця заберуть, а то його оцупок починає гноїтися, і запах піде такий, що словами не описати…
– А бодай тобі, – лайнувся наглядач і припустився геть.
Ледве почувши, що тюремник дістався кінця коридору, Фермін кинувся знімати одяг із Сальґадо, а потім скинув і свій. Він одягнувся у смердючі лахи грабіжника, а на того натягнув свої. Потім обернув Сальґадо на ліжку боком, лицем до стіни, і накрив його ковдрою, частково затуливши обличчя. Відтак схопив мішок, заліз усередину і вже збирався зав’язати його, коли пригадав дещо.
Фермін похапцем виборсався з мішка, кинувся до стіни й заходився нігтями шкребти між двома каменями, там, де на його очах Сальґадо сховав ключ. Нарешті показався блискучий кінчик. Фермін спробував ухопитися за нього й витягнути, але ключ міцно застряг у стіні й вислизав із пальців.
– Хутчіше, – почувся з іншого боку коридору голос Мартіна.
Фермін учепився нігтями за ключ і шарпнув щосили. Ніготь підмізинного пальця відірвався, і на кілька секунд в’язня осліпив спалах болю. Ледве стримавши крик, він кинувся смоктати палець. Фермінів рот сповнився солонуватим металічним присмаком крові. В’язень розплющив очі й побачив, що ключ на сантиметр стирчить зі щілини. Тепер витягти його вдалося легко.
Фермін знову заліз у мішок і, як міг, ізсередини зав’язав його: лишився отвір завширшки в долоню. Тамуючи блювотні рефлекси, що підпирали під горло, він простягнувся на підлозі й поправив мотузки так, що щілина зменшилася до розміру кулака. В’язень притиснув пальці до носа, воліючи дихати власним брудом, аніж знемагати від смороду гнилизни. «Тепер лишилося тільки чекати», – подумав Фермін.
20
Вулиці Пуебло-Нуево тонули в щільному й вологому мороці, що наповзав із пляжу Соморростро, від селища бідняцьких халупок. «Студебекер» пана коменданта проривав туманну заслону, повільно просуваючись поміж тінистими ущелинами, утвореними фабриками, складами й ангарами, похмурими й занепалими. Промені фар прокладали перед автомобілем два тунелі світла. По якомусь часі з імли виринули обриси колишньої текстильної фабрики Вілардель. У глибині вулиці вимальовувалися гребені дахів і димарі покинутих цехів і прибудов. Широкий в’їзд перегороджували ґрати з гостряками на кінцях прутів; за ними виднілися хащі трави й чагарнику, з яких виступали кістяки покинутих вантажівок і тарадайок. Шофер зупинився перед воротами старої фабрики.