21
Фермін, зав’язаний у мішку, міг тепер лише чути голоси.
– Агов, нам поталанило! – гукнув наглядач-новачок.
– Фермін уже заснув, – почувся голос лікаря Санаухи з його камери.
– Щастить же декотрим, – відказав наглядач. – Ось мрець. Забирайте.
Фермін почув кроки біля себе, і йому зненацька аж на душі похололо, коли один із грабарів узявся поправляти вузол: спочатку розв’язав його, а потім затягнув наново. Відтак мішок узяли за два кінці й без жодних церемоній поволокли по кам’яній підлозі. Фермін не наважувався навіть пальцем поворухнути.
Удари об сходи, кути, одвірки та інші виступи немилосердно мордували його тіло. В’язень затиснув зубами кулак, щоб не закричати від болю. Минуло чимало часу, коли раптом Фермін відчув різке падіння температури. Зникло й те моторошне відлуння, що розлягалося в усіх закутках замку. Вони опинилися надворі. Кілька метрів Ферміна тягли по бруківці й калюжах. Холод відразу ж почав просякати всередину мішка.
Нарешті бідолаха відчув, як його піднімають і підкидують у повітря. Приземлився Фермін, як йому здалося, на поверхню з дощок. Кроки стали віддалятися. Фермін полегшено відітхнув. Смерділо екскрементами, гнилою мертвечиною і мазутом. Почулося гурчання двигуна, що завівся, вантажівка шарпнулась і рушила. Дощана поверхня нахилилася, і мішок покотився. Фермін зрозумів, що машина, підстрибуючи на вибоїнах, поволі спускається з гори тою самою дорогою, якою в’язня привезли до замку багато місяців тому. Він пригадав, що тоді шлях угору здався йому страшенно довгим і покрученим. Утім, незабаром Фермін зауважив, що вантажівка повернула й виїхала на нову, ґрунтову, дорогу по рівній місцевості. Вони з’їхали з головного шляху, і Фермін був упевнений, що, замість спускатися в місто, машина заглиблюється далі в гори. Щось пішло не так.
Тільки зараз йому спало на думку, що Мартін міг не врахувати всього, міг оминути якусь важливу деталь. Урешті-решт, ніхто напевне не знав, що роблять із трупами арештантів. Мартін міг не подумати про те, що мерців, либонь, просто вкидають до якоїсь пічки, щоб спекатися їх. Оце посміється Сальґадо, коли прокинеться від свого хлороформного сну й дізнається, що Фермін Ромеро де Торрес – чи як там його насправді звали – перш ніж згоріти в пеклі, підсмажився живцем.
За кілька хвилин машина почала скидати швидкість, і до Ферміна донісся такий сопух, якого він у своєму житті ще не чув. Серце йому стиснулося, і, тамуючи нудоту від нестерпного смороду, Фермін гірко пошкодував, що послухався божевільного Мартіна й не лишився у своїй камері.
22
Прибувши до замку Монтжуїк, пан комендант вискочив із машини й поквапився до свого кабінету. Перед дверима за маленьким столиком сидів, наче приклеєний, секретар і передруковував двома пальцями денну кореспонденцію.
– Кидай ті листи й біжи по конвоїрів: нехай негайно приведуть до мене цього сучого сина Сальґадо, – наказав Вальс.
Секретар розгублено глянув на свого начальника, не наважуючись розтулити рот.
– Чого сидиш наче громом ударений? Рухайся!
Червоний як рак, секретар підвівся, уникаючи розгніваного погляду Вальса.
– Сальґадо помер, пане коменданте. Цієї ночі…
Вальс заплющив очі й глибоко вдихнув.
– Пане коменданте…
Не гаючи часу на пояснення, Вальс припустився бігти й зупинився тільки перед камерою номер тринадцять. Побачивши його, наглядач пробудився зі свого напівсну й по-військовому віддав честь.
– Ваша ясновельможносте, доповідаю, що…
– Відчиняй. Хутко.
Наглядач відімкнув камеру, і Вальс миттю кинувся всередину. Підскочивши до койки, він схопив чоловіка, що лежав там, за плече й сильно шарпонув. Сальґадо перекинувся долілиць. Вальс нахилився над ним і принюхався до подиху. Тоді обернувся до нажаханого наглядача.
– Де тіло?
– Забрали грабарі…
Вальс відважив йому ляпаса, збивши з ніг. У коридорі з’явилися два охоронці й стали, очікуючи наказів коменданта.
– Він мені потрібен живим, – промовив той.
Охоронці кивнули й швидко полишили блок. Вальс затримався і якийсь час стояв біля камери Мартіна й лікаря Санаухи, спираючись на ґрати. Наглядачу, який уже звівся на ноги й не наважувався навіть дихати, здалося, що пан комендант сміється.