– Твоя ідея, Мартіне, чи не так? – нарешті запитав Вальс.
Потім, неначе бажаючи виявити повагу, вклонився й рушив коридором, повільно плескаючи в долоні.
23
Фермін зауважив, що вантажівка сповільнила хід, долаючи останні перешкоди на ґрунтовій дорозі. Машина хвилини дві ще повзла із жалібним скреготом по вибоїнах, а потім двигун затих. Нестерпний сморід, що просякав крізь тканину мішка, годі було описати. Двоє грабарів підійшли до кузова вантажівки, почулося клацання засува, що тримав задній борт, а потім зненацька – сильний ривок і падіння.
Фермін ударився об землю боком. Тупий біль розійшовся плечем. Перш ніж утікач якось відреагував, грабарі знову підняли мішок із кам’янистої поверхні й, узявшись за протилежні кінці, понесли його схилом догори. За кілька метрів вони зупинилися й кинули свою ношу знову. Фермін почув, що один із грабарів, опустившись навколішки, заходився розшморгувати вузол, яким було зав’язано мішок. Другий відійшов на кілька кроків убік і начебто взяв щось металеве. Фермін спробував ковтнути повітря, але жахливий сморід обпікав горлянку. Утікач заплющив очі. Холодний вітер війнув йому в обличчя. Грабар узявся за суцільний кінець мішка й, смикнувши щосили, витрусив тіло. Фермін покотився по камінню й калюжах.
– Нумо! На три! – сказав один із грабарів.
Вони взяли Ферміна, що силкувався не дихати, за руки й за ноги.
– Слухай-но! А він не спітнів?
– Якого хріна жмурові пітніти, телепню? У калюжу, мабуть, потрапив. Раз, два і…
Три. Фермін відчув, що тіло його розхитується туди-сюди. За мить він злетів у повітря і здався на свою долю. У польоті він розплющив очі й устиг помітити тільки те, що падає у великий рів, викопаний у схилі гори. Місячне світло давало змогу роздивитися тільки щось білувате, що вкривало дно. Фермін вирішив, що це каміння, і за півсекунди до удару спокійно подумав, що не боїться померти.
Приземлення було м’яке. За Ферміновими відчуттями він упав на щось податливе й вологе. П’ять метрів над ним один із грабарів тримав лопату, вміст якої висипав у рів. Білястий порошок блискучою хмаринкою накрив Ферміна, пестячи його, але вже за мить шкіру запекло так, наче її облили кислотою. Грабарі пішли. Фермін підвівся й побачив, що потрапив у велику незакидану могилу, у якій повно було трупів, присипаних негашеним вапном. Він спробував було струсити із себе цей пекучий порошок, а потім, борсаючись поміж мерцями, кинувся до стіни рову і став лізти догори, угризаючись пальцями в землю й не зважаючи на біль.
Видершись із ями, Фермін спромігся доповзти до калюжі й змити брудною водою вапно. Потім зіп’явся на ноги й переконався, що вогні вантажівки віддаляються, зникаючи в темряві. Обернувшись на мить, він побачив, що могила розкинулася під його ногами, наче океан трупів, переплетених між собою. Ураз наринула нестримна нудота. Фермін упав навколішки й вивергнув на руки жовч упереміш із кров’ю. Запах смерті й панічний жах забивали йому дух. Аж тут почулося віддалене гуркотіння двигуна. Фермін звів погляд і побачив промені фар двох машин, що наближалися. Тоді він побіг до згір’я і незабаром опинився на невеличкому рівному майданчику, з якого видно було море біля підніжжя гори й портовий маяк наприкінці молу.
У височині замок Монтжуїк здіймався з-посеред чорних хмар, що тяглися по небу, затуляючи місяць. Гуркіт машин наближався. Більше не розмірковуючи, Фермін стрибнув униз. Він покотився схилом, наштовхуючись на стовбури дерев, каміння й кущі, які боляче били й дерли на клапті його тіло. Утікач не відчував більше ні болю, ні страху, ні втоми, і коли опинився на дорозі, кинувся бігти в напрямку до портових ангарів. Він біг, не зупиняючись, щоб віддихатися, не думаючи ані про те, як довго вже біжить, ані про рани, які вкривали його тіло.
24
Уже зайнялося на світ, коли Фермін дістався краю нескінченного лабіринту халупок, що простяглися вздовж пляжу Соморростро. Із моря сунула ранкова мла й кублилася довкола дахів. Фермін блукав вузькими переходами й провулками цього містечка бідняків, доки не звалився між двома купами битого каміння. Там його й побачили двоє хлопчаків-голодранців, що тягнули кудись дерев’яні ящики, й зупинилися, здивовані виглядом схожої на скелет істоти, яка, здавалося, кровоточила всіма порами своєї шкіри.
Фермін усміхнувся дітлахам і показав їм двома пальцями знак перемоги – латинську літеру V. Хлопчаки перезирнулися між собою, і один із них сказав щось: утікач не розчув, що саме. Виснаження здолало Ферміна, і він лише міг бачити крізь напівопущені повіки, як четверо людей підняли його й понесли, а потім поклали на ліжко біля домашнього вогнища. Тепло торкнулося його шкіри, і поступово до його ніг і рук стала повертатися чутливість. Відтак наринув біль, наче морський приплив, повільний, але невблаганний. Притлумлені жіночі голоси довкола Ферміна бурмотіли незрозумілі слова. З утікача зняли ті жалюгідні клапті одягу, які ще лишалися на ньому, і неймовірно лагідно обтерли його голе й пошматоване тіло тканиною, змоченою в теплій воді й камфорі.