Із тротуару за машиною спостерігала ватага обідраних дітлахів. Один хлопчак склав пальці пістолетом і вдав, ніби стріляє. Фумеро всміхнувся й відповів йому таким самим жестом. За мить машина вже зникла в плутанині вуличок, що кружляли нетрищами фабричних димарів і складів; зникла, наче її ніколи тут не було.
2
Цілий тиждень Фермін марив, лежачи в бараку. Жодними вологими обтираннями не вдавалося заспокоїти гарячку; жодні лікувальні мазі не могли вгамувати зло, що, здавалося, пожирало чоловіка зсередини. Місцеві старі жінки, що чергували коло ліжка хворого, доглядали за Ферміном і поїли його бадьорливими напоями, сподіваючись підтримати в ньому життя. Однак вони стверджували, що незнайомець одержимий демоном, демоном сумління, і що душа його прагне втекти в кінець тунелю, щоб знайти спокій у порожнечі пітьми.
Сьомого дня до барака зайшов чоловік, якого всі називали Армандо й авторитет якого серед місцевих лише зовсім трішки поступався авторитету Господа Бога. Він сів коло хворого, оглянув його рани, підняв пальцями повіки й у розширених зіницях вичитав таємні знання. Старенькі, що доглядали Ферміна, зібралися кружкома за спиною в Армандо, завмерши в шанобливому мовчанні. По якомусь часі чоловік кивнув, наче сам до себе, і вийшов із барака. Двоє юнаків, що чекали на нього коло дверей, пішли за Армандо до лінії прибою, де хвилі лишали на березі морську піну, й уважно вислухали його вказівки. Чоловік провів їх поглядом, але сам зостався, присівши на рештки рибальського баркаса, розбитого штормом і покинутого між узбережжям і чистилищем.
Армандо розкурив коротку сигару, затуляючи її від повіву ранкового вітерцю, і з насолодою затягнувся. Курячи й розмірковуючи, що робити далі, чоловік дістав обривок сторінки «Ванґуардії», який уже кілька днів носив у себе в кишені. Там, серед реклами корсетів і анонсів театральних вистав на проспекті Паралель, виднілося коротеньке повідомлення про втечу з в’язниці Монтжуїк. Текст відзначався сухістю стилю, притаманною новинам, які слово в слово повторюють офіційну інформацію. Редактор дозволив собі одну-єдину вільність, повідомивши наприкінці, що досі ще нікому не вдавалося втекти з цієї неприступної фортеці.
Армандо звів голову й поглянув на гору Монтжуїк, що здіймалася на півдні. Замок із розмитими туманом обрисами башт нависав над Барселоною. Армандо гірко всміхнувся, жаринкою сигари підпалив клаптик газети й дивився, як папір розсипається попелом на вітрі. Преса, як завжди – неначе в цьому весь сенс її існування, – уникає правди. Може, й недарма уникає… У цій новині все тхнуло напівправдою й подробицями, які оминули навмисно. Зокрема, твердження, буцімто нікому не вдавалося втекти з в’язниці Монтжуїк. Хоча в цьому випадку, подумав він, можливо, це й правда, тому що чоловік, якого називали Армандо, був «кимось» тільки в невидимому світі міста бідняків і недоторканих. Інколи, у певні часи і в певних місцях, бути «ніким» почесніше, ніж бути «кимось».
3
Дні тяглися поволі. Раз на день Армандо заходив у барак, щоб поцікавитися, як там хворий, що перебував між життям і смертю. Гарячка, здавалося, пішла на ледь помітний спад, а завдяки лікувальним мазям численні удари, рани й порізи, що вкривали тіло нещасного, начебто почали помалу гоїтися. Більшість часу хворий спав або бурмотів щось нерозбірливе в напівзабутті.
– Житиме? – часом запитував Армандо.
– Він ще не вирішив, – відповідала йому жінка, риси обличчя якої з роками стерлися. Бідолашний хворий гадав, що вона його мати.
Дні перетворювалися на тижні, і незабаром стало зрозуміло, що незнайомця шукати не будуть, адже ніхто не шукає того, про що воліє забути. Зазвичай ні поліція, ні Громадянська гвардія не з’являлися в Соморростро. Неписаний закон чітко визначав, що місто й світ закінчувалися перед входом до селища бідняків, і обидві сторони були зацікавлені в тому, щоб цей невидимий кордон зберігався й надалі. Армандо усвідомлював, що багато хто за межами поселення таємно, або й неприховано, молилися, щоб одного дня буря змела з лиця землі всі ці бідняцькі халупки, але поки цей день не настав, усі воліли дивитися в інший бік, повертаючись спиною до моря та людей, що животіли, затиснуті між узбережжям і фабричними нетрищами Пуебло-Нуево. І все ж таки Армандо вагався. Він відчував, що історія цього незнайомця, якого вони прихистили, цілком може призвести до того, що цей неписаний закон буде порушено.