За декілька тижнів до селища навідалися двоє поліціянтів-новачків, які розпитували, чи нікому, бува, не зустрічався підозріливий незнайомець. Після того як вони пішли, наступні кілька днів Армандо тримався напоготові, очікуючи дальших розшуків, але коли більше ніхто не з’явився, він зрозумів, що цього чоловіка насправді ніхто не хоче знайти. Можливо, він уже був мертвим, тільки сам про це ще не знав.
Через півтора місяця після появи незнайомця рани на його тілі почали гоїтися. Коли чоловік нарешті розплющив очі й запитав, де він, йому допомогли підвестися й посьорбати бульйону, але нічого не стали пояснювати.
– Вам треба відпочивати.
– Я живий? – запитав чоловік.
Йому не заперечили, але й не підтвердили. Дні його й надалі минали поміж сном і втомою. Щоразу, знесилено заплющуючи очі, хворий потрапляв в одне й те саме місце. У своєму сні, що повторювався раз по раз, він дерся по стіні безодні, заваленої трупами. Діставшись нагору, він обертався й бачив, що купа примарних мерців починає ворушитися, наче клубок вугрів. Мертві розплющували очі й слідом за ним дерлися по стінах могили. Потім спускалися з гори й ринули на вулиці Барселони, шукаючи свої колишні оселі, стукаючи у двері до тих, кого любили колись. Декотрі кидалися на пошуки своїх убивць і никали містом, сповнені жагою помсти, але більшість прагнули тільки одного: повернутися до своїх домівок, до своїх ліжок, обійняти дітей, дружин чи коханих, із якими їх розлучили. Однак їм ніхто не відчиняв, ніхто не простягав до них рук, ніхто не цілував їх у губи, і хворий, весь мокрий від поту, прокидався в темряві від розпачливого голосіння мерців, що звучало у нього в душі.
Хворого часто навідував незнайомий чоловік. Пахнув тютюном і одеколоном, речами, рідкісними в ті часи. Він сідав на стілець коло ліжка й дивився на нещасного непроникним поглядом. Незнайомець мав чорне, як смола, волосся й гострі риси обличчя. Помітивши, що хворий прокидається, відвідувач усміхався йому.
– Ви Бог чи чорт? – одного разу запитав пацієнт.
Незнайомий чоловік стенув плечима й замислився.
– Від кожного потроху, – нарешті відказав він.
– Загалом, я атеїст, – повідомив хворий. – Хоча насправді маю дуже багато віри.
– Як чимало інших людей. А тепер відпочивайте, мій друже. Небеса на вас зачекають, а пекла вам буде замало.
4
Поміж відвідинами незнайомого чоловіка з вугільно-чорним волоссям хворий, що вже поступово одужував, дозволяв себе годувати, вмивати й навіть перевдягнувся в чисту одежу, яка виявилася для нього завеликою. Коли він уже міг триматися на ногах і ходити помаленьку, його відводили на берег моря, де чоловік мочив собі ноги в теплих морських хвилях і вигрівався під середземноморським сонечком. Одного ранку на пляжі він побачив, як обідрані й замурзані дітлахи бавилися в піску, і подумав, що йому хотілося б іще пожити, принаймні хоч трохи. Із часом почали проявляти себе спогади і злість, а разом із ними з’явилося бажання – поряд зі страхом – повернутися до міста.
Руки, ноги та інші деталі його організму вже функціонували більш-менш нормально. Він знову мав неабияку втіху – можливість сходити до вітру без печіння та інших соромливих наслідків. Хворий сказав собі, що чоловік, котрий може відливати стоячи і без сторонньої допомоги, цілком здатен виконати взяті на себе зобов’язання. Тої самої ночі, над ранок, він потай підвівся з ліжка й вузенькими провулками дістався до позначеної залізницею межі містечка. За колією стримів ліс димарів і здіймалися гребені янголів і гробівців на цвинтарі. А далі, на полотні світла, що розпростерлося по схилах, лежала Барселона. Чоловік почув кроки за спиною. Обернувшись, він зустрівся зі спокійним поглядом незнайомця з вугільно-чорним волоссям.
– Ви народилися вдруге, – промовив той.
– Що ж, може, ця спроба буде вдалішою, тому що про першу не хочеться й згадувати…
Чорноволосий незнайомець усміхнувся.
– Дозвольте відрекомендуватися. Я Армандо, циган.
Фермін простягнув йому руку.
– Фермін Ромеро де Торрес, ґаджо, однак загалом непогана людина.
– Друже Ферміне, мені здалося, що ви надумали повернутися до своїх.
– Вовка хоч як годуй, а він усе в ліс дивиться, – промовив Фермін. – У мене ще лишилися незавершені справи.
Армандо кивнув.
– Я розумію, друже мій, – сказав він. – Але ще рано. Потерпіть. Побудьте з нами ще якийсь час.
Страх перед тим, що на нього чекає, і великодушність людей, які прихистили його, затримали Ферміна в цьому місці, аж доки одного недільного ранку йому не потрапила до рук газета, яку один із хлопчаків узяв був зі смітника біля пляжного бару в Барселонеті. Важко сказати, як довго вона пролежала серед сміття, але дата, яка стояла на ній, вказувала, що від часу його нічної втечі до виходу газети минуло три місяці. Фермін уважно передивився всі сторінки, вишукуючи повідомлення, згадку чи бодай натяк на цю подію, але нічого не знайшов. Того дня, коли він остаточно вирішив, щойно стемніє, повернутися до Барселони, до нього прийшов Армандо й повідомив, що один із його помічників заходив до пансіону, у якому раніше Фермін мешкав.