– Слухай-но, дитино, а хіба ти не мала би бути зараз у школі, під наглядом черниць?
Росіїто мило розсміялася.
– Але ж ви й дотепник, сеньйоре!
Поки бенкетував, Фермін усвідомив, що коли б це залежало від дівчини, перед ним зараз лежала би багатонадійна кар’єра звідника. Однак інші, важливіші справи потребували його уваги.
– Росіїто, скільки тобі років?
– Вісімнадцять із половиною, сеньйорито.
– Ти старша на вигляд.
– Це через мої бампери. Вони мені такі виросли в тринадцять років – любо глянути, хоча й не мені це казати.
Фермін, який не бачив таких запаморочливих опуклостей відтоді, як минули його незабутні деньки в Гавані, щосили намагався не втратити здорового глузду.
– Росіїто, – почав він. – Я не можу лишатися на твоєму піклуванні…
– Я знаю, сеньйорито, не думайте, що я така дурна. Мені відомо, що ви не той чоловік, який буде жити на утриманні в жінки. Я хоч і молода, але таких уже навчилася розпізнавати здалеку…
– Скажи мені, куди я можу надіслати тобі гроші за цей бенкет, тому що сьогодні ти заскочила мене в досить скрутну мить для моїх фінансів…
Росіїто похитала головою.
– Я винаймаю кімнату тут, у цьому пансіоні, разом із Лалі, але її сьогодні не буде цілий день, вона обслуговує торговельні судна… Чому б вам не піднятися зі мною? Я зроблю вам масаж.
– Росіїто…
– Подарунок від фірми…
Фермін сумовито поглянув на неї.
– У вас тужливі очі. Дозвольте Росіїто принести бодай краплинку радості у ваше життя. Що в цьому поганого?
Фермін сором’язливо опустив погляд.
– Як давно ви вже не були з жінкою, як велить Господь?
– Я не пам’ятаю.
Росіїто простягнула йому руку й повела за собою. Вони підійнялися сходами до крихітної кімнатки, у якій ледве вміщалися ліжко й рукомийник. Щоправда, іще був невеличкий балкон, який виходив на площу. Дівчина запнула фіранку й одним рухом скинула із себе квітчасту сукенку, під якою виявилося тільки голе тіло. Фермін споглядав це диво природи й дозволив приголубити себе людині, із душею майже такою самою старою, як і його власна.
– Якщо не хочете, можемо нічого не робити.
Росіїто вклала Ферміна в ліжко, а сама лягла поряд і, обійнявши його, гладила по голові.
– Ша, ша, – шепотіла вона.
Фермін, притулившись обличчям до прекрасних грудей вісімнадцятилітньої дівчини, розплакався.
Коли настав вечір і Росіїто стала готуватися до своєї зміни, Фермін вирішив зустрітися з адвокатом Бріансом і дістав клаптик паперу з його адресою, який рік тому вручив йому Армандо. Росіїто вмовила свого гостя позичити в неї трохи дрібних грошей, хоча б на трамвай і каву, і змусила не один раз пообіцяти, що він навідається сюди ще раз, бодай для того, щоб зводити її в кіно чи на месу, тому що дівчина дуже шанувала Діву Марію дель Кармен і їй дуже подобалися служби Божі, особливо коли співав церковний хор. Росіїто провела його вниз, поцілувала на прощання в губи й ущипнула за сідниці.
– Цукерочка, – промовила вона, спостерігаючи, як Фермін іде площею попід арками.
Він перетинав площу Каталонії, коли на небі почали громадитися плетениці важких хмар. Зграйки голубів, що зазвичай кружляли над площею, знайшли собі прихисток на гілках дерев і сиділи там у тривожному очікуванні. Перехожі відчували запах електрики в повітрі й поспішали до станцій метро. Здійнявся різкий вітер, що покотив по вулиці хвилю сухого листя. Фермін також пришвидшив ходу. Коли він дістався до вулиці Каспе, почалася злива.
8
Адвокат Бріанс був молодим чоловіком і мав вигляд бідного студента, який харчується в основному кавою і солоними галетами, адже в його кабінеті пахло саме цими двома продуктами. І ще запилюженими паперами. За контору йому правила комірчина, що містилася в мансарді наприкінці темного коридору без вікон, у тій самій будівлі, що й відомий театр «Тіволі». Фермін застав адвоката на робочому місці, хоча було вже пів на дев’яту вечора. Бріанс відчинив йому в самій сорочці, без піджака, а побачивши відвідувача, лише кивнув йому й зітхнув.
– Ви Фермін, я гадаю? Мартін розповів мені про вас. Я вже почав було непокоїтися, куди це ви поділися.
– Мене якийсь час не було в Барселоні.
– Зрозуміло. Проходьте, будь ласка.
Фермін увійшов слідом за адвокатом до його комірки.
– Нічого собі нічка, еге ж? – нервово промовив адвокат.
– Це лише дощ.
Озирнувшись довкола, Фермін виявив тільки один стілець. Бріанс поступився ним відвідувачеві, а сам улаштувався на стосі книг із торговельного права.
– Мені ще не привезли меблі.