– Хто?
Бріанс знизав плечима.
– Отже, Давид Мартін живий?
– Не знаю, Ферміне. Ніхто цього не знає.
12
Барселона, 1957 рік
Фермін розповідав кволим голосом, опустивши очі. Йому вочевидь нелегко було пригадувати ті часи. Геть виснажений, мій товариш ледве тримався на стільці. Я налив йому рештки вина в келих. Помітивши, що він витирає сльози руками, я простягнув йому серветку, але Фермін не взяв. Решта відвідувачів «Кан Льюїс» давно вже порозходилися по домівках, адже за моїми підрахунками було вже по півночі, але нас не схотіли турбувати й лишили самих у залі ресторану. Фермін знеможено поглядав на мене, наче розповідь про всі ці таємниці, які він стільки років тримав у собі, забрала в нього волю до життя.
– Ферміне…
– Я знаю, що ти хочеш запитати. Відповідь «ні».
– Ферміне, Давид Мартін – мій батько?
Товариш суворо глянув на мене.
– Твій батько – сеньйор Семпере, Даніелю. Ніколи в цьому не сумнівайся. Ніколи.
Я кивнув. Фермін, мовби приклеївшись до стільця, сидів із відсутнім поглядом, не дивлячись ні на що.
– А ти, Ферміне? Що сталося з тобою?
Товариш відповів не відразу, неначе кінець історії не мав жодного значення.
– Я повернувся на вулицю. Не міг лишатися з Бріансом. Не міг лишатися з Росіїто. Не міг лишатися ні з ким…
Фермін не доказав, і я завершив за нього.
– Ти повернувся на вулицю, безіменний жебрак, у якого не було нічого й нікого в цьому світі і якого всі вважали божевільним. Ти хотів померти, але тебе втримала твоя обіцянка…
– Я пообіцяв Мартінові, що подбаю про Ізабеллу та її сина… про тебе. Але я виявився боягузом. Я так довго переховувався, так довго боявся повернутися, що коли нарешті наважився приїхати, твоєї матері вже не було на світі…
– Ось чому я зустрів тебе тої ночі на Королівській площі! Це було не випадково! І довго ти стежив за мною?
– Місяці. Роки…
Я уявив собі, як Фермін наглядав за мною, коли я був іще хлопчиком, коли йшов до школи, коли бавився в парку Цитаделі, коли зупинявся зі своїм батьком перед вітриною, щоб помилуватися на ручку, яка належала – я був у цьому щиро переконаний – самому Віктору Гюго, коли сидів на Королівській площі, читав уголос для Клари й пестив її своїм поглядом, гадаючи, що мене ніхто не бачить. Жебрак, тінь, той, кого люди воліють не помічати, відвертаючи свої погляди. Фермін, мій захисник і мій друг.
– А чому ти раніше не розповів мені правди?
– Попервах я думав це зробити, але потім усвідомив, що це принесе більше шкоди, аніж користі. Минулого не змінити. Я вирішив приховати правду, бо прагнув, щоб ти мав таке життя, як твій батько, а не таке, як я.
Ми надовго замовкли, скоса позираючи один на одного й не знаючи, що казати.
– Де зараз Вальс? – нарешті запитав я.
– Навіть і думати не гадай, – різко відказав Фермін.
– Але де він? – повторив я запитання. – Якщо ти мені не скажеш, я однаково сам дізнаюся.
– І що зробиш? Прийдеш до нього додому, щоб убити?
– А чому б і ні?
Фермін гірко розсміявся.
– Тому що в тебе є дружина й син, тому що в тебе попереду все життя, тобі є кого любити і є люди, які люблять тебе. Тому що в тебе є все, Даніелю.
– Все, окрім матері.
– Помста не поверне тобі матір.
– Тобі легко казати, це ж не твою матір убили…
Фермін хотів було щось відповісти, але прикусив язика.
– Як ти гадаєш, чому батько ніколи не розповідав тобі про війну, Даніелю? Невже ти думаєш, що він не здогадується, що сталося?
– Якщо здогадується, то чому промовчав? Чому нічого не вдіяв?
– Заради тебе, Даніелю. Заради тебе. Твій батько зробив так, як зробили багато інших людей, яким довелося пережити ті часи. Вони проковтнули все й промовчали. Тому що іншого виходу не було. І не важливо, до яких таборів вони належали і прапорами якого кольору розмахували. Ти щодня зустрічаєш на вулиці таких людей і навіть не звертаєш на них уваги. Усі ці роки вони мовчки гниють ізсередини від болю, який точить їх, для того, щоб ти і такі, як ти, могли жити. Навіть не думай засуджувати свого батька. Ти не маєш на це права.
Я почувався так, наче найкращий друг ударив мене кулаком в обличчя.
– Не сердься на мене, Ферміне…
Товариш похитав головою.
– Я не серджуся.
– Я тільки намагаюся розібратися в цьому всьому. Можна одне запитання? Лише одне.
– Про Вальса? Ні.
– Лише одне запитання, Ферміне. Присягаюся. Якщо не захочеш, можеш на нього не відповідати.
Фермін неохоче кивнув.