– Цей Маурісіо Вальс – це той самий Вальс, про якого я думаю? – запитав я.
Товариш кивнув головою.
– Той самий. Той, що був міністром культури чотири чи п’ять років тому. Той, повідомлення про якого через день з’являлися в пресі. Великий Маурісіо Вальс. Письменник, видавець, мислитель і просвітлений спаситель національного інтелекту. Саме той Вальс, – підтвердив Фермін.
Аж тут я усвідомив, що десятки разів бачив у газетах портрет цього чоловіка, що чув це ім’я, воно траплялося мені на корінцях кількох книжок у нашій книгарні. Досі ім’я Маурісіо Вальса було лише одним із того довгого шерегу імен публічних осіб, що утворюють розпливчастий пейзаж, на який ми ніколи не звертаємо особливої уваги, але який завжди оточує нас. Якби раніше мене запитали, хто такий Маурісіо Вальс, я відповів би: здається, якийсь визначний діяч тих складних часів, якими я ніколи не цікавився. Досі я й уявити не міг, що одного дня це ім’я і це обличчя назавжди стануть ім’ям і обличчям убивці моєї матері.
– Але… – почав я.
– Жодних «але». Ти поставив одне запитання, і я відповів на нього.
– Ферміне, ти не можеш лишити мене в такій непевності…
– Послухай мене уважно, Даніелю, – Фермін поглянув мені просто в очі, міцно стиснувши мій зап’ясток. – Я тобі присягаюся, що коли настане час, я сам допоможу тобі зустрітися з тим сучим сином, бодай навіть це було б останнє, що я зроблю в цьому житті. Тоді ми з ним поквитаємося. Але не зараз. І не таким чином.
Я поглянув на нього із сумнівом.
– Пообіцяй мені, що не встругнеш ніякої дурниці, Даніелю. Пообіцяй, що дочекаєшся слушного часу.
Я опустив очі.
– Ти не можеш просити мене про таке, Ферміне.
– Можу й мушу.
Зрештою я кивнув, і Фермін відпустив мою руку.
13
Я повернувся додому майже о другій ночі й уже збирався зайти в під’їзд, коли помітив світло у вікні книгарні – кволе сяйво, що пробивалося крізь завісу з підсобки. Я зайшов у будинок через вестибюль і побачив батька, що сидів за письмовим столом і курив цигарку – уперше на моїй пам’яті. Перед ним на столі лежав розпечатаний конверт, а поряд із конвертом розгорнутий лист. Я присунув стілець до столу й сів навпроти батька, що дивився на мене мовчки, непроникним поглядом.
– Добрі новини? – запитав я, показуючи на лист.
Батько простягнув його мені.
– Від твоєї тітки Лаури з Неаполя.
– А в мене є тітка в Неаполі?
– Сестра твоєї матері, вона виїхала до Італії разом із усією їхньою родиною того року, коли ти народився.
Я неуважно кивнув. Тітчин образ не зберігся в моїй пам’яті, а її ім’я десь загубилося серед імен тих незнайомців, які багато років тому були присутні на маминому похороні і яких я відтоді ніколи не бачив.
– Пише, що має доньку, яку звуть Софією і яка їде вчитися до Барселони, і питається, чи може ця Софія перебути якийсь час у нас.
– Уперше про неї чую, – промовив я.
– Я теж.
Думка про те, що батько підселить до себе в кімнату незнайому дівчину, видалася мені не надто ймовірною.
– І що ти збираєшся відповісти?
Батько байдуже стенув плечима.
– Не знаю. Але щось написати треба.
Майже хвилину ми сиділи мовчки, дивлячись один на одного й не наважуючись торкнутися теми, яка, на відміну від візиту італійської родички, справді непокоїла наші думки.
– Ти, напевно, був із Ферміном, – нарешті промовив батько.
Я кивнув.
– Ми ходили вечеряти до «Кан Льюїс». Фермін був такий голодний, що ледве не з’їв серветки. Я зустрів у ресторані професора Альбуркерке, що також там вечеряв, і сказав йому, щоб при нагоді зайшов до нас.
Звук власного голосу, що промовляв банальності, лунав у моїх вухах, немов обвинувачення. Батько пильно дивився на мене.
– Фермін розповів, що з ним коїться?
– Я гадаю, усе це від хвилювання через весілля й усі ті клопоти, яких він раніше уникав.
– І то все?
Будь-який досвідчений брехун скаже вам, що найкраща брехня – ця правда, із якої вилучено найголовніше.
– Ну гаразд, він розповів мені про своє минуле, про те, як сидів у в’язниці й усяке таке.
– Тоді Фермін, мабуть, згадував про такого собі адвоката Бріанса. Що ще він розповів тобі?
Мені не було відомо напевне, що знав чи підозрював батько, тож я вирішив ступати вкрай обережно.
– Розповів, що його тримали ув’язненим у замку Монтжуїк і що йому вдалося втекти звідти з допомогою чоловіка на ім’я Давид Мартін, із яким ти, схоже, був знайомий.
Батько довго не відповідав.
– Ніхто не наважувався сказати мені цього у вічі, але я знаю, що тоді дехто вважав, та й досі вважає, що твоя мати була закохана в Мартіна, – промовив він із такою сумовитою усмішкою, що я відразу зрозумів: батько й сам так вважає.