Декотрі люди мають звичку перебільшено всміхатися, коли їм хочеться ридати ридма. До таких людей належав і мій батько.
– Твоя мати була доброю жінкою і вірною дружиною. Мені б не хотілося, щоб на основі того, що розповів тобі Фермін, у тебе склалося про неї хибне враження. Фермін не знав її, а я знав.
– Фермін ні про що таке не розповідав, – злукавив я. – Він лише казав, що маму й Мартіна поєднувала дружба і що мама намагалася визволити його з в’язниці, найнявши цього адвоката, Бріанса.
– Гадаю, він розповів тобі також про того чоловіка, Вальса…
Я завагався. Батько помітив сум’яття в моїх очах і похитав головою.
– Твоя мати померла від холери, Даніелю. Я ніколи не розумів, навіщо Бріансові заманулося звинуватити того чоловіка, чиновника з манією величі, у злочині, не маючи жодних ані підстав, ані доказів.
Я нічого не відповів.
– Викинь цю думку зі своєї голови. Я хочу, щоб ти пообіцяв мені більше не думати про це.
Я далі мовчав, запитуючи себе, чи то батько справді такий наївний, яким видається, чи то біль утрати так засліпив його і змусив шукати рятунку в боягузтві, притаманному для тих, хто вижив. Але пригадавши Фермінові слова, я сказав собі, що ніхто, і я зокрема, не має права судити батька.
– Пообіцяй мені, що не втнеш ніякої дурниці й не кинешся шукати того чоловіка, – наполіг він.
Я невпевнено кивнув. Батько схопив мене за руку.
– Присягнися. Присягнися пам’яттю твоєї матері.
Болісний спазм скривив мені обличчя, і я усвідомив, що з усієї сили стискаю зуби, ледве не кришачи їх. Я відвернув погляд, але батько не відпускав руки. Я поглянув йому в очі, до останнього сподіваючись, що зможу збрехати.
– Присягаюся пам’яттю мами, що, доки ти живий, я нічого не робитиму.
– Я не такої обіцянки просив від тебе.
– Іншої я не можу дати.
Батько похилив голову на руки й глибоко зітхнув.
– Тої ночі, коли твоя мати померла там, нагорі…
– Я чудово пам’ятаю.
– Тобі було майже п’ять років. Тої ночі Ізабелла попросила мене ніколи не розповідати тобі, що сталося. Вона гадала, так буде краще.
Я вперше почув, як батько назвав маму на ім’я.
– Я знаю, тату.
Він подивився мені в очі.
– Пробач, – пробурмотів він.
Я витримав батьків погляд. Часом, здавалося, що він старіє на очах, дивлячись на мене й пригадуючи все. Я підвівся й мовчки обійняв батька.
Він рвучко притиснув мене до грудей і зайшовся плачем. І коли він розплакався, злість і біль, що всі ці роки чаїлися в його душі, ринули потоком назовні, наче кров із рани. І тоді я зрозумів – хоч і не міг напевне пояснити, звідки взялося це знання, – що батько повільно, однак невблаганно, почав умирати.
Частина четверта
Підозра
1
Барселона, 1957 рік
Світанок застав мене на порозі кімнатки маленького Хуліана, який цього разу спав на диво міцно й солодко, усміхаючись уві сні. Я почув кроки Беа в коридорі, і моєї спини торкнулися її долоні.
– Давно ти тут стоїш? – запитала вона.
– Не дуже.
– А що ти робиш?
– Дивлюся на нього.
Беа підійшла до Хуліанової колиски й нахилилася, щоб поцілувати сина в чоло.
– Коли ти повернувся вчора?
Я не відповів.
– Як справи у Ферміна?
– Помаленьку.
– А в тебе?
Я силувано всміхнувся.
– Ти нічого не хочеш мені розповісти? – наполягала Беа.
– Якось іншим разом.
– Я гадала, що між нами немає таємниць, – сказала вона.
– Я теж так гадав.
Дружина здивовано глянула на мене.
– Що ти маєш на увазі, Даніелю?
– Нічого. Я нічого не маю на увазі. Я просто страшенно втомлений. Ходімо в ліжко, гаразд?
Беа взяла мене за руку й повела до спальні. Ми лягли, і я обійняв її.
– Сьогодні вночі мені наснилася твоя мати, – сказала дружина. – Ізабелла.
У вікно зашкрібся дощ.
– Я була маленькою дівчинкою, і вона тримала мене за руку. Ми стояли у здоровенному й дуже старовинному будинку, з велетенськими вітальнями, роялем і лоджією, що виходила в сад зі ставком. Коло ставка бавився хлопчик, подібний на нашого Хуліана. Але я знала – не питай звідки – що це ти. Ізабелла опустилася навколішки біля мене й запитала, чи я бачу тебе. Ти пускав по воді паперового кораблика. Я відповіла, що так, бачу. Тоді Ізабелла попросила дбати про тебе. І не залишати ніколи, тому що сама вона мусить іти далеко-далеко.
Тривалий час ми лежали мовчки, слухаючи стукіт дощу.
– Що тобі розповів учора Фермін?
– Правду, – відказав я. – Він розповів мені правду.
Беа мовчки слухала, доки я намагався переказати їй те, що повідав мені Фермін. Спершу я відчував, як лють знову наростає в мені, але що далі просувалася розповідь, то глибше я поринав у смуток і безнадію. Усе це було незвичним, я ще досі не знав, як жити далі з усіма тими таємницями, розказаними вчора Ферміном, і їхніми наслідками для мене. Ці драматичні події відбувалися майже двадцять років тому, а час призначив мені роль тільки стороннього спостерігача в дійстві, у якому прялися нитки моєї долі.