Коли я закінчив, то зауважив, що Беа занепокоєно дивиться на мене. Здогадатися, про що вона думає, було не тяжко.
– Я пообіцяв батькові, що, доки він живий, не шукатиму цього чоловіка, Вальса, і не робитиму нічого, – промовив я, щоб заспокоїти дружину.
– Доки він живий? А потім? Про нас, про Хуліана ти не подумав?
– Звісно, що подумав. Тобі немає чого хвилюватися, – злукавив я. – Поговоривши з батьком, я зрозумів, що все це сталося в далекому минулому й нічого вже не зміниш.
Беа, схоже, не надто повірила в мою щирість.
– Це правда, – знову збрехав я.
Якусь хвилю дружина пильно дивилася мені в очі, але ці слова були саме тими, які вона прагнула почути, і зрештою Беа піддалася на спокусу повірити їм.
2
Того самого дня, коли дощ і далі поливав безлюдні й укриті калюжами вулиці, перед книгарнею замаячіла зловісна й пошарпана часом постать Себастьяна Сальґадо. Він спостерігав за нами через скло вітрини зі своїм неповторним хижим виразом на обличчі, освітленому вогниками вертепу. На ньому був той самий старий костюм, що й минулого разу, тепер мокрий від дощу, хоч викрути. Я підійшов до дверей і відчинив їх.
– Прекрасний вертеп, – промовив Сальґадо.
– Зайдете?
Я притримав двері, і відвідувач, кульгаючи, увійшов до крамниці. Він ступив кілька кроків і зупинився, спершись на свій ціпок. Фермін боязко позирав з-поза прилавка на свого колишнього однокамерника. Сальґадо всміхнувся.
– Скільки літ, скільки зим, Ферміне! – протягнув він.
– Я думав, ти мертвий, – відказав мій товариш.
– Те саме я, як і всі решта, думав про тебе. Нам розповіли, буцімто тебе зловили й застрелили, коли ти намагався втекти.
– Марні сподівання.
– Сказати по правді, я ніколи не втрачав надії, що тобі вдалося драпонути. Бур’ян, як відомо, не легко…
– Я зворушений, Сальґадо, твоєю вірою в мене. Давно ти вийшов із в’язниці?
– Скоро місяць буде.
– Тільки не кажи, що тебе випустили за зразкову поведінку, – в’їдливо сказав Фермін.
– Мабуть, вони просто стомилися чекати, доки я помру. Ти не повіриш, але мене помилувано. Акт про амністію на гербовому папері підписав сам Франко.
– Гадаю, ти вставив цей акт у рамку?
– Еге ж, і повісив у почесному місці – над унітазом. На випадок, якщо забракне паперу.
Сальґадо ступив ще кілька кроків до прилавку й указав на стілець, що стояв у кутку.
– Не заперечуєте, якщо я присяду? Я ще не звик ходити більш як десять метрів по прямій і швидко втомлююся.
– Прошу, сідайте, – запросив я.
Сальґадо повалився на стілець і, глибоко відітхнувши, узявся розтирати собі коліно. Фермін позирав на нього, як на пацюка, що вискочив із унітаза.
– Це неабияка річ, коли той, про кого думають, що він першим віддасть кінці, виявляється останнім… Знаєш, що підтримувало мене живим усі ці роки, Ферміне?
– Якби я не знав тебе так добре, то сказав би, що середземноморська кухня й морське повітря.
Із горлянки Сальґадо видобулося щось, що мало би бути сміхом, але в нього звучало як хрипкий і надсадний кашель на межі задухи.
– А ти зовсім не змінився, Ферміне. Саме за це ти мені завжди подобався. Славні були часи. Але не хочу втомлювати вас, а особливо молодого чоловіка, спогадами про баталії минулого. Теперішньому поколінню не цікаве наше життя. Вони захоплюються чарльстоном, чи як там його тепер називають. Перейдемо до справи?
– Я слухаю.
– Радше то я тебе слухаю, Ферміне. Я вже сказав усе, що хотів сказати. Ти повернеш мені те, що маєш повернути? Чи доведеться здіймати галас, який тобі не надто вигідний?
Якусь хвилю Фермін ніяк не реагував, через що запала ніякова мовчанка. Сальґадо вп’явся в нього очима і, здавалося, ось-ось стане плюватися отрутою. Фермін скинув на мене поглядом, якого я не зрозумів, і скрушно зітхнув.
– Твоя взяла, Сальґадо.
Мій товариш дістав із кишені невеличкий предмет і простягнув його своєму колишньому однокамернику. Ключ. Саме той ключ. Очі Сальґадо заблищали, як у дитини. Він підвівся, поволі підійшов до Ферміна й, тремтячи від хвилювання, узяв ключ єдиною рукою, що лишилася в нього.
– Якщо ти маєш намір знову помістити його в задній прохід, то, будь ласка, пройди до вбиральні. Ти в публічному місці, – попередив Фермін.