– Тоді, може, є хтось іще…
– Ша, – урвав мене Фермін, вказуючи на Сальґадо, що нарешті почав діяти.
Старий наблизився впритул до однієї з комірок і провів долонею по металевих дверцятах. Потім дістав ключ і вставив його до замкової щілини. Відчинивши дверцята, він зазирнув досередини. Цієї миті у вестибюль зайшли двоє патрульних із Громадянської гвардії. З’явившись із-за рогу з боку перону, вони попрямували туди, де Сальґадо намагався дістати щось із камери схову.
– Ой-ой-ой, – прошепотів я.
Сальґадо обернувся й привітався з патрульними. Вони перекинулися кількома словами, а потім один із гвардійців допоміг вийняти з комірки валізу й поставив її на підлогу перед Сальґадо. Грабіжник палко подякував патрульним за допомогу, ті відсалютували, приклавши долоні до трикутних капелюхів, і рушили далі на свій обхід.
– Хай живе Іспанія! – пробурмотів Фермін.
Сальґадо схопив валізу й потягнув її до вільної лавки, що виявилася навпроти нашої, аж на протилежному кінці зали.
– Він же не збирається відчиняти валізу тут, адже ж ні? – запитав я.
– Шельма мусить переконатися, що все на місці, – відказав Фермін. – Він чекав немало років і багато чого витерпів, щоб нарешті отримати назад свій скарб.
Сальґадо роззирнувся довкола один раз, другий і, пересвідчившись, що поблизу нікого нема, нарешті наважився. Ми побачили, як він, ледь-ледь розтуливши валізу, зазирнув досередини.
Майже хвилину старий не рухався. Ми з Ферміном дивилися на нього, нічого не розуміючи. Ураз Сальґадо затріснув чемодан і підвівся. І відразу ж рушив до виходу, покинувши валізу перед відчиненою камерою схову.
– Що це він робить? – здивувався я.
Фермін зірвався з лавки й махнув мені.
– Біжи до валізи, а я за ним…
Не чекаючи на відповідь, товариш побіг до виходу. Я ж поквапився туди, де Сальґадо покинув чемодан. Якийсь проноза, що читав газету на сусідній лавці, теж накинув на нього оком. Озирнувшись на два боки й переконавшись, що ніхто не дивиться, він підвівся й шулікою кинувся на здобич. Я прискорився. Незнайомець уже намірився схопити валізу, але якимось дивом я його випередив.
– Це не ваше, – сказав я.
Нахаба люто зиркнув на мене й учепився за ручку.
– Покликати поліцію? – запитав я.
Збентежившись, злодій відпустив валізу й побіг у напрямку перону. Я відніс чемодан на нашу лавку, і своєю чергою перевіривши, чи ніхто за мною не стежить, відчинив його.
Валіза була порожня.
Тільки тоді я почув якийсь галас і, здійнявши голову, помітив, що коло входу на вокзал зчинився шарварок. Підвівшись, я роздивився крізь скляні двері, як двоє гвардійців прокладають собі шлях крізь кільце цікавих, що з’юрмилися під дощем. Коли глядьки трохи розступилися, я побачив Ферміна навколішках на землі, що тримав на руках Сальґадо. Очі старого були розплющені, на обличчя падали краплі дощу. Жінка, що входила до вестибюля, притиснула руку до рота.
– Що сталося? – запитав я.
– Бідолашний дідусь, він упав як підтятий… – відказала вона.
Я вийшов надвір і повільно наблизився до натовпу глядьків. Я побачив, як Фермін підвів голову й обмінявся кількома словами з гвардійцями. Один із них кивнув. Тоді мій товариш скинув свій габардиновий плащ і загорнув у нього труп Сальґадо, затуливши йому обличчя. Коли я пропхався ближче, із-під накривала стирчала рука лише з трьома пальцями, а на долоні зблискував під дощем невеличкий ключ. Я розгорнув парасолю над Ферміном і поклав руку йому на плече. Ми поволі рушили звідти.
– Із тобою все гаразд, Ферміне?
Мій найкращий друг знизав плечима.
– Ходімо додому, – тільки й здолав він сказати.
4
Дорогою з вокзалу я зняв із себе плащ і накинув Фермінові на плечі, його ж бо лишився на мертвому Сальґадо.
Мені видалося, що товариш не в тому стані, щоб іти пішки, тож я вирішив зупинити таксі. Відчинивши дверцята перед Ферміном, я посадовив його, а сам сів із іншого боку.
– Валіза була порожня, – сказав я. – Хтось поглузував над Сальґадо.
– Пограбував грабіжника.
– Хто це міг бути, як ти гадаєш?
– Мабуть, той, хто сказав йому, що ключ у мене, й пояснив, як мене знайти, – пробурмотів Фермін.
– Вальс?
Фермін пригнічено зітхнув.
– Не знаю, Даніелю. Я не знаю, що й думати.
Я помітив запитальний погляд таксиста в дзеркалі заднього огляду.
– На вулицю Фернандо, коло самого початку Королівської площі, – сказав я.
– Хіба ми не вертаємося до книгарні? – запитав Фермін, якому вже не лишилося сил, щоб сперечатися щодо нашого маршруту.
– Я вертаюся. А ти їдеш до дона Ґуставо, щоб решту дня провести з Бернардою.