Усю дорогу ми мовчали, дивлячись, як обриси Барселони розмиваються під дощем. Таксі привезло нас до аркади на вулиці Фернандо, де колись ми познайомилися. Я заплатив таксистові, і ми вийшли з машини. Потім я провів Ферміна до будинку дона Ґуставо і, прощаючись, обійняв товариша.
– Бережи себе, Ферміне. І поїж обов’язково, а то Бернарда шлюбної ночі поколеться твоїми кістками.
– Не турбуйся. Насправді мені легше розтовстіти, ніж оперній примадонні, тільки дай мені таке завдання. Ось просто зараз нажеруся донесхочу того смачнючого пісочного печива, яке дон Ґуставо купує в «Кілес», і назавтра буду гладкий, як кнур.
– Що ж, подивимося. Переказуй вітання нареченій.
– Дякую, хоча, зважаючи на юридично-адміністративний бік питання, видається мені, що я змушений буду й далі жити в гріху.
– У жодному разі. Пригадуєш, що ти сказав мені колись? Що доля не приходить до нас додому і треба вийти їй назустріч?
– Мушу визнати, що цю фразу я вичитав у Каракса. Добре сказано.
– Отож я й повірив у це і вірю далі. І тому скажу, що твоя доля – призначеного дня одружитися з Бернардою за всіма правилами, зі священиками, рисом та іменем-прізвищем.
Товариш скептично поглянув на мене.
– Не будь я Даніелем, якщо ти не матимеш першокласного весілля, – пообіцяв я Фермінові. Той, щоправда, був такий похнюплений, що збадьорити його, я підозрював, не змогли би ні цілий пакет жувальних цукерок «Суґус», ні похід у кінотеатр «Феміна» на повнометражний фільм із Кім Новак, що виблискувала конічним бюстгальтером, який кидав виклик законові всесвітнього тяжіння.
– Ну, коли ти так кажеш, Даніелю…
– Ти повернув мені правду, я ж поверну тобі ім’я.
5
Того самого вечора, у книгарні, я взявся за втілення свого задуму з відновлення Фермінової особи. Перший крок полягав у тому, щоб зробити кілька телефонних дзвінків і скласти план заходів. На другому етапі належало залучити до справи безперечних знавців свого діла.
Опівдні наступного дня, сонячного й тихого, я попрямував до бібліотеки «Ель Кармен», де домовився зустрітися з професором Альбуркерке. Я був цілковито переконаний: того, чого не знає він, не знає ніхто.
Я відшукав професора, обкладеного книжками й паперами, у головній читальній залі. Він сидів із ручкою в руці й зосереджено щось писав. Не бажаючи переривати його працю, я мовчки сів навпроти нього. Минула майже хвилина, доки професор помітив мою присутність. Відірвавши погляд від своїх паперів, він спантеличено поглянув на мене.
– Мабуть, ви пишете щось неймовірно захопливе, – припустив я.
– Працюю над циклом статей, присвячених проклятим письменникам Барселони, – пояснив професор. – Пригадуєте такого собі Хуліана Каракса, автора, якого ви порекомендували мені в книгарні кілька місяців тому?
– Звісно, пригадую, – відказав я.
– Отож, я зацікавився його життям, і виявилося, що історія Каракса просто неймовірна. Ви знали, що якийсь демонічний персонаж багато років ганявся по всьому світу за книжками Каракса, щоб спалити їх?
– Не може бути! – удав я здивування.
– Неймовірно цікавий випадок. Я вам дам почитати, коли закінчу.
– Вам слід було б написати книгу на цю тему, – запропонував я. – Невідома історія Барселони через призму життя проклятих, знедолених і офіційно заборонених письменників.
Професор, вочевидь заінтригований, замислився над пропозицією.
– Власне, я вже думав над цим, але в мене стільки роботи в газетах і університеті…
– Якщо цієї книги не напишете ви, її не напише ніхто…
– Слухайте-но, може, я й справді махну на все рукою і зроблю це. Не знаю, де візьму стільки часу, але…
– «Семпере й сини» залюбки нададуть до вашого користування всі свої фонди і запропонують будь-яку допомогу, яка вам буде потрібна.
– Буду мати на увазі. Ну, що? Ходімо пообідаємо?
Професор Альбуркерке вирішив, що на сьогодні роботи досить, і ми вирушили до ресторану «Каса Леопольдо». Замовивши по келиху вина й пречудовий хамон серрано на закуску, ми стали чекати ще на дві порції бичачих хвостів, страви дня.
– Як там справи в нашого доброго приятеля Ферміна? Кілька тижнів тому, коли я бачив його в «Кан Льюїс», він мав вигляд людини, що потрапила в халепу.
– Власне про нього я й хотів із вами поговорити. Але це доволі делікатне питання, і я змушений попросити, щоб усе сказане лишилося між нами.
– Звісно! Чим я можу допомогти?
Я коротко, в загальних рисах, описав проблему, оминаючи неприємні чи неважливі подробиці. Професор відчув, що в історії, яку я йому розповів, бракує багатьох епізодів, однак виявив винятковий такт.