У 1952 році Вальс досягнув вершини, очоливши Міністерство культури. Цей пост він використав, щоб зміцнити вплив і попропихати своїх лакиз на ті кілька посад, над якими доти йому не вдавалося встановити контроль. Публічна діяльність Вальса набула всеосяжного характеру. Його слова цитували, наче джерело мудрості й безсумнівного знання. Його присутність у журі, конкурсних комісіях і всіляких урочистих прийомах зробилася постійною. Його колекція дипломів, нагород і відзнак зростала без упину.
І раптом сталося щось дуже дивне.
Попервах я не зауважив нічого. Потік хвалебних повідомлень про дона Маурісіо не спинявся, однак, починаючи з 1956 року, серед усієї цієї інформації з’являється одна характерна особливість, яка раніше не простежувалася. Загальна тональність і зміст новин не змінюються, але наполегливо читаючи, перечитуючи й порівнюючи їх, я нарешті зрозумів, що не так.
Дон Маурісіо Вальс припинив з’являтися на людях.
Його ім’я гриміло й далі, його авторитет, репутація і вплив і далі перебували на гребені хвилі. Бракувало тільки одного: його особи. Після 1956 року не з’явилося жодної нової фотографії Вальса, жодної згадки про його присутність на публічних заходах, жодного безпосереднього посилання на його участь у них.
Остання стаття, яка свідчила про появу дона Маурісіо на людях, була датована 2 листопада 1956 року й присвячена врученню Вальсові премії року за найкращу видавничу діяльність. На цій урочистості, що відбувалася в приміщенні Товариства красних мистецтв у Мадриді, були присутні представники найвищих щаблів влади, а також тогочасні вершки суспільства. Текст повідомлення був доволі шаблонний, написаний згідно зі стандартами жанру – коротенька газетна замітка, та й годі. Куди цікавішою виявилася світлина, що йшла разом із текстом, остання, на якій було зображено Вальса незадовго до його шістдесятиліття. Елегантно вбраний, у костюмі бездоганного крою, він із приязною усмішкою та скромним виразом на обличчі дякував присутнім за оплески, якими вони його вітали. Дона Маурісіо оточували особи, звичні для такого роду заходів, але за його спиною можна було помітити двох дещо чужорідних суб’єктів у чорному, обличчя яких, серйозні й непроникні, ховалися за темними окулярами. Ці двоє, схоже, не брали участі в урочистостях. Загальний святковий настрій анітрохи не зачепив суворого виразу їхніх облич. Це були охоронці.
Після того вечора в Товаристві красних мистецтв ніхто більше не фотографував і не бачив Маурісіо Вальса на публічному заході. Хоч як я старався, та не зміг знайти більше жодного підтвердження його появи на людях. Утомлений марними пошуками, я повернувся до початку й реконструював історію Вальсового життя, зрештою запам’ятавши його так добре, наче йшлося про моє власне. Я нишпорив, сподіваючись натрапити-таки на якийсь слід, якусь вказівку, що допомогла б мені зрозуміти, де цей чоловік, який усміхався на фотографіях і марнославство якого було відображено на безлічі сторінок, написаних підлизами, що запобігали його ласки. Я шукав чоловіка, який убив мою матір, щоб приховати свою очевидну бездарність, якої соромився і якої ніхто, як видається, не мав мужності визнати.
Я навчився ненависті тими самотніми вечорами в бібліотеці «Атенео», де ще не так давно проводив час, присвячуючи свої помисли речам набагато чистішим, таким, наприклад, як бездоганна шкіра сліпої Клари, мого першого нездійсненного кохання, або таємниця Хуліана Каракса і його твору «Тінь вітру». Що тяжче мені ставало відшукати сліди Вальса, то впертіше я відмовлявся визнати за ним право зникнути й стерти своє ім’я з історії. Історії мого життя. Я мусив дізнатися, що з ним сталося. Мусив зазирнути негідникові в очі, нехай навіть лише для того, щоб нагадати йому: дехто – одна-єдина людина в усьому Всесвіті – знає, хто насправді Маурісіо Вальс і що він вчинив.
8
Одного разу, по обіді, змучений переслідуванням примар, я скасував свої посиденьки в газетному архіві й натомість вийшов прогулятися з Беа і Хуліаном чистою і сонячною Барселоною, яку вже майже забув. Ми пройшлися пішки від нашого дому до парку Цитаделі. Я сів на лавку й дивився, як Хуліан бавиться на моріжку зі своєю матір’ю. Споглядаючи на них, я пригадував Фермінові слова. Щасливець, ось хто ти, Даніелю Семпере. Щасливець, який дозволив вогнищу сліпої люті розгорітися в своїй душі настільки, що тепер тебе нудить від самого себе.
Я спостерігав, як син віддається своєму улюбленому заняттю – повзанню рачки аж до останньої чистої латки на одязі. Беа не відступала від нього ні на крок. Час від часу Хуліан спинявся й дивився в мій бік. Подмух вітру здійняв спідницю Беа, і Хуліан засміявся. Я заплескав у долоні, і Беа кинула на мене докірливий погляд. Я зустрівся очима зі своїм сином і подумав, що скоро він стане дивитися на мене як на наймудрішого і найкращого чоловіка у світі, того, хто має відповіді на всі запитання. І тоді я вирішив, що більше ніколи не згадаю імені Маурісіо Вальса і покину переслідувати його тінь.