Підійшла Беа і присіла поруч мене. Хуліан порачкував за нею до лавки. Коли син підповз до моїх ніг, я підхопив його на коліна, і він одразу ж узявся витирати рученята об вилоги мого піджака.
– Піджак щойно з хімчистки, – пробурчала Беа.
Я смиренно стенув плечима. Дружина прихилилася до мене й узяла за руку.
– А ніжки в тебе нівроку, – прошепотів я їй.
– Це зовсім не смішно. Чого ти сина вчиш? Добре, що нікого поблизу не було.
– А ондечки, диви, якийсь дідусь сховався за газетою. Бідолаху, мабуть, ледве шляк не трафив.
Хуліан вирішив, що зроду-віку не чув нічого милозвучнішого за «шляк не трафив», і додому ми верталися під неугавне «сьляк-не-тлафив». Беа, сиплючи іскрами, йшла на кілька кроків попереду.
Того вечора, двадцятого січня, Беа вклала Хуліана спати, а потім задрімала коло мене на канапі, тимчасом як я втретє перечитував один зі старих романів Давида Мартіна, той самий, який Фермін роздобув під час свого багатомісячного вигнання після втечі з в’язниці й беріг усі ці роки.
Мені подобалося смакувати кожен мовний зворот, ретельно розбирати побудову кожної фрази, адже я гадав, що розшифрувавши музику тої прози, дізнаюся щось про чоловіка, з котрим ніколи не був знайомий і котрий, як усі мене запевняли, не був моїм батьком. Але того вечора мені не вдавалося зосередитися. Я не міг дочитати речення до кінця: думка зістрибувала зі сторінок книжки, і просто перед очима поставав той лист, у якому Пабло Каскос Буендія запрошував мою дружину на побачення до готелю «Рітц» двадцять першого січня о другій.
Урешті-решт я згорнув книжку й поглянув на Беа, що спала коло мене. Ця жінка здалася мені в тисячу разів таємничішою, ніж історії Мартіна і його моторошне місто проклятих. Уже було за північ, коли Беа розтулила очі й, побачивши, що я пильно дивлюся на неї, усміхнулася. Однак щось у виразі мого обличчя злегка занепокоїло її.
– Про що ти думаєш? – запитала дружина.
– Думаю про те, як мені пощастило, – відказав я.
Беа довго дивилася на мене з сумнівом у очах.
– Ти так говориш, наче не віриш у це.
Я підвівся й простягнув їй руку.
– Ходімо до ліжка, – запропонував я.
Дружина взяла мене за руку й пішла за мною коридором до нашої спальні. Я простягнувся на ліжку, далі мовчки дивлячись на неї.
– Ти якийсь дивний, Даніелю. Із тобою все гаразд? Може, я щось не те сказала?
Я заперечно похитав головою і, злукавивши, мляво всміхнувся. Беа кивнула і стала поволі скидати з себе одяг. Роздягаючись, вона ніколи не оберталася до мене спиною, не ховалася у ванній і не затулялася дверима, як то радять робити посібники з гігієни подружнього життя, рекомендовані владою. Я спокійно споглядав на неї, читаючи лінії тіла. Беа подивилася мені в очі, а потім ковзнула в нічну сорочку, яку я ненавидів, вклалася в ліжко й обернулася до мене спиною.
– На добраніч, – промовила дружина стримано, і, знаючи її добре, я зрозумів, що вона ображається.
– Добраніч, – прошепотів я.
Слухаючи її дихання, я знав, що вона не спить, але зрештою втома виявилася сильнішою за розчарування моєю дивною поведінкою, і більш ніж за півгодини сон таки здолав її. Я лежав коло неї, вагаючись, чи варто розбудити Беа, щоб попросити пробачення, чи просто поцілувати, але не зробив нічого. Я лежав нерухомо, дивився на плавні вигини її спини й відчував, як чорнота, що зачаїлася в мені, нашіптує: за кілька годин Беа піде на зустріч зі своїм колишнім і її губи, її шкіра належатимуть йому, про що натякав той мерзенний лист.
Коли я розплющив очі, Беа вже пішла. Мені вдалося заснути аж над ранок, і коли церковні дзвони видзвонили дев’яту, я нараз прокинувся, схопився з ліжка й натягнув на себе перше, що потрапило до рук. Надворі на мене чекав морозний понеділок, припорошений лапатим снігом, пластівці якого кружляли в повітрі й сідали на перехожих, наче світляні павучки, що спускалися з неба на невидимих павутинках. Зайшовши до крамниці, я побачив батька, що стояв на табуреті, на який він вилазив щодня, щоб поміняти дату в календарі. Двадцять перше січня.
– І не соромно оце тобі, наче школяреві, заспати? – запитав батько. – Сьогодні була твоя черга відчиняти книгарню.