– Вибач. Безсонна ніч. Більше такого не станеться.
Години дві-три я чесно намагався зайняти голову й руки поточними справами, але думки мої вертілися лише довкола того триклятого листа, слова з якого я знову й знову повторював про себе. Під полудень до мене потайки підійшов Фермін і запропонував жувальну цукерку.
– Ось він і настав, цей день, еге ж?
– Замовкни, Ферміне, – урвав я його так грубо, що батько аж здійняв брови.
Я заховався в підсобному приміщенні й чув, як вони про щось тихо бубоніли. Сівши за батьків письмовий стіл, поглянув на годинник: двадцять на другу. Я мав намір перечекати кілька хвилин, але стрілки годинника неначе відмовлялися рухатися. Коли я повернувся до головного приміщення крамниці, батько з Ферміном стривожено поглянули на мене.
– Даніелю, може б тобі взяти вихідний на решту дня, – запропонував батько. – Ми з Ферміном упораємося вдвох.
– Дякую. Мабуть, справді візьму. Я майже не спав і кепсько почуваюся.
Мені забракло мужності подивитися в очі Фермінові, коли я йшов із книгарні через підсобку. Насилу переставляючи ноги, я підійнявся на шостий поверх і, відчинивши двері, почув, що у ванній тече вода. Доплентавшись до спальні, я завмер на порозі. Беа сиділа на краю ліжка. Вона не чула й не бачила, як я зайшов. Я дивився, як дружина надягає шовкові панчохи і вбирається, не відводячи погляду від люстерка. Лише за кілька хвилин Беа помітила мене.
– Я й не знала, що ти тут, – мовила дружина здивовано й дещо роздратовано.
– Ти кудись збираєшся?
Вона кивнула, підфарбовуючи губи яскраво-червоною помадою.
– Куди?
– Маю деякі справи.
– Ти так гарно причепурилася.
– Не люблю виходити на люди абияк, – відказала Беа.
Тепер вона накладала тіні для повік. «Щасливець», – прозвучав у моїй голові єхидний голос.
– Які справи? – запитав я.
Беа обернулася й поглянула на мене.
– Що?
– Я запитував, які в тебе справи.
– Усякі.
– А Хуліан?
– Мама гуляє з ним.
– Он як.
Беа підійшла й, стримавши роздратування, стурбовано поглянула на мене.
– Даніелю, з тобою все гаразд?
– Не виспався просто. За всю ніч майже не стулив очей.
– Чому б тобі не здрімнути по обіді? Тобі поліпшає.
Я кивнув.
– Чудова ідея.
Беа ледь усміхнулася й підвела мене до ліжка. Потім допомогла вкластися, накрила й поцілувала в чоло.
– Повернуся пізно, – попередила.
Я поглянув їй услід.
– Беа…
Дружина зупинилася на півдорозі й обернулась.
– Ти мене любиш? – запитав я.
– Звісно, я тебе люблю. Що за питання?
Гримнули двері, а потім зі сходів долинули звуки котячих кроків Беа і стукіт її шпильок, що поступово затихав, аж доки зовсім не щез десь унизу. Я схопив телефон і дочекався відповіді дівчини-оператора.
– З’єднайте мене, будь ласка, з готелем «Рітц».
За кілька секунд у слухавці пролунало:
– Це готель «Рітц». Доброго дня. Чим ми можемо вам допомогти?
– Будьте ласкаві, перевірте, чи заселилася до вас одна людина.
– Як її звати?
– Каскос. Пабло Каскос Буендія. Він мав би приїхати вчора…
– Одну хвилинку, будь ласка.
Потяглася нескінченна хвилина очікування, сповнена приглушеними голосами і відлунням на лінії.
– Кавальєро…
– Я слухаю.
– На цю мить жоден номер у готелі не зарезервований на ім’я, яке ви назвали…
Мене охопило безмежне відчуття полегшення.
– А може, замовлення було зроблено організацією?
– Зараз я перевірю.
Цього разу довго чекати не довелося.
– Справді, ви мали рацію. Сеньйор Каскос Буендія. Ось він. Номер люкс. Заброньований видавництвом «Аріадна».
– Як ви кажете?
– Замовлення для сеньйора Каскоса Буендії було зроблено видавництвом «Аріадна». З’єднати вас із номером цього пана?
Слухавка випала мені з рук. «Аріадна» – саме так називалося видавництво, засноване багато років тому Маурісіо Вальсом.
Каскос працював на Вальса.
Я кинув слухавку на важіль і з серцем, отруєним підозрою, вибіг на вулицю за своєю дружиною.
9
Беа не було серед натовпу, який о цій порі плинув вулицею Пуерта-дель-Анхель у напрямку до площі Каталонії. Я гадав, що саме цією дорогою моя дружина мала б піти до «Рітцу», але ж Беа завжди була непередбачувана. Їй подобалося обирати власний шлях. Невдовзі я відмовився від наміру наздогнати дружину, подумавши, що вона могла взяти таксі. Це більше пасувало до того, як вона вирядилася на цю зустріч.
За чверть години я був уже перед готелем. І хоча надворі було градусів десять тепла, не більше, я весь спітнів і задихався. Швейцар скоса позирнув на мене, однак із легким поклоном усе ж відчинив двері. Опинившись у вестибюлі, атмосфера якого викликала в пам’яті історії про шпигунські пристрасті й велике кохання, я розгубився. Мізерний досвід знайомств із фешенебельними готелями не підготував мене належним чином до такої ситуації, і я не здужав дати собі ради. Помітивши стійку реєстрації, за якою бездоганний на вигляд портьє позирав на мене почасти з цікавістю, почасти з тривогою, я підійшов і вичавив із себе усмішку, яка, втім, зовсім не вразила чоловіка.