– Скажіть, будь ласка, де у вас ресторан?
Портьє поглянув на мене із ввічливим скептицизмом.
– Ви замовляли столик у ресторані?
– У мене там зустріч із мешканцем вашого готелю.
Портьє холодно всміхнувся й кивнув.
– Ви знайдете ресторан у кінці цього коридору.
– Щиро дякую.
Із тяжким серцем я рушив у вказаному напрямку, не маючи жодного уявлення, що скажу або що зроблю, коли побачу Беа з цим типом. Назустріч мені вийшов метрдотель із кам’яною усмішкою і заступив дорогу. Вираз його обличчя повідомляв про доволі низьку оцінку, яку він дав моєму вбранню.
– У вас замовлено столик? – запитав він.
Я відіпхнув його і ввійшов до зали. Більшість столиків були порожніми. Літня пара, що скидалася на дві мумії з манерами дев’ятнадцятого століття, манірно споживала суп і перервала цю процедуру, щоб зміряти мене неприхильним поглядом. Ще за кількома столиками чоловіки, які мали вигляд бізнесменів, обідали у вишуканому товаристві елегантних дам, записаних, либонь, у рахунок як «представницькі витрати». Жодного сліду ані Каскоса, ані Беа.
Я почув за спиною кроки метрдотеля, що прямував до мене з двома офіціантами. Я обернувся з покірливим виразом на обличчі.
– А хіба сеньйор Каскос Буендія не замовив столик на двох? – запитав я.
– Сеньйор забажав, щоб обід подали йому в номер, – повідомив метрдотель.
Я глянув на годинник. Було двадцять по другій. Я попрямував до ліфтів. Один зі швейцарів не зводив із мене очей, але коли він надумався рушити в мій бік, мені вже вдалося заскочити в один із ліфтів. Я натиснув котрийсь із горішніх поверхів, не маючи жодної гадки, де шукати номер люкс.
«Почнемо зверху», – подумав я.
Я вийшов із ліфта на восьмому поверсі і став тинятися помпезними порожніми коридорами. Невдовзі я побачив двері, що вели до пожежних сходів, і спустився на поверх нижче, де ходив від дверей до дверей, марно шукаючи номер люкс. На годиннику було пів на третю.
На шостому поверсі я натрапив на покоївку, яка штовхала візок із пір’яними мітелками, милом та рушниками, і запитав у неї, де ж знайти цей люксовий номер. Жінка збентежено поглянула на мене, але, мабуть, так налякалася, що відповіла-таки, вказавши нагору.
– На дев’ятому поверсі.
Я вирішив обійтися без ліфта на випадок, якщо персонал готелю розшукує мене. Піднявшись сходами на три поверхи, а потім подолавши довгий коридор, увесь мокрий від поту, я опинився перед номером люкс. Якусь хвилю я стояв перед ним, намагаючись уявити собі, що відбувається за цими дверима зі шляхетного дерева, і запитуючи себе, чи лишилося в мене ще досить здорового глузду, щоб піти геть. Мені здалося, наче хтось нишком стежить за мною з іншого кінця коридору. Злякавшись, що це може бути швейцар, я придивився, але постать уже зникла за рогом. Вирішивши, що це якийсь із мешканців готелю, я нарешті натиснув кнопку дзвоника.
10
За дверима почулися кроки. Образ Беа, яка защіпує блузку, промайнув перед моїми очима. Клацнув замок, і я стиснув кулаки. Двері відчинилися. Переді мною стояв чоловік із напомадженим волоссям, у білому купальному халаті й капцях, які видають у п’ятизіркових готелях. Роки минають, але обличчя людей, яких щиро ненавидиш, не забуваються.
– Семпере? – здивувався Каскос.
Я поцілив йому між верхньою губою та носом і відчув, як його плоть і хрящі вминаються під моїм кулаком. Чоловік затулив обличчя руками й похитнувся. Між пальцями виступила кров. Я щосили штовхнув його, відкинувши аж до стіни, і зайшов до кімнати. Позаду Каскос звалився на підлогу. Ліжко було застелене, а на столі навпроти тераси з виглядом на Ґран-Віа парувала гаряча страва. Я обернувся і став перед своїм суперником, що намагався звестися, спираючись на стілець.
– Де вона? – запитав я.
Обличчя Каскоса, скривлене від болю, заливала кров і скрапувала на груди. Я побачив, що розсік йому губу і, майже напевно, зламав носа. Мені натомість дуже пекли кісточки пальців, і, поглянувши на руку, я побачив, що обдер на них шкіру, коли затопив Каскосу по пиці. Я, одначе, не відчував ані найменших докорів сумління.
– Вона не прийшла. Задоволений? – вихаркнув Каскос.