– Не турбуйся. Я не маю на увазі якусь річ.
– Невже гроші…
– Тобі ж відомо, що в мене, на превеликий жаль, за душею нема ні сентимо. Багатій у мене хіба що тесть, але він не надто прагне розлучатися зі своїми статками.
– Еге ж, ці франкісти нової хвилі – скупердяї ще ті.
– Мій тесть – хороша людина, Ферміне. Не говори так.
– Гаразд, забудьмо за нього. Але коли ти вже поманив мене, то не ухиляйся від розмови. То що ж за подарунок?
– Угадай лишень.
– Кульок «Суґусу»?
– Холодно, дуже холодно…
Фермін, помираючи від цікавості, звів брови. Раптом очі його загорілися.
– Невже… нарешті?
Я кивнув.
– На все свій час. А зараз слухай мене уважно. Про те, що ти побачиш сьогодні, не можна розповідати нікому, Ферміне. Нікому…
– Навіть Бернарді?
6
Перші промені нового дня розтопленою міддю стікали з карнизів бульвару Святої Моніки. Починався ранок неділі. На вулицях було тихо й порожньо. Ми збочили у вузенький провулок Арко-дель-Театро, і пасмо моторошного світла, що линуло з Ла-Рамбли, тьмянішало щокроку. Коли ми підійшли до великих дерев’яних дверей, то вже поринули в місто тіней.
Я піднявся сходинами й постукав дверним молоточком. Луна поволі стихала всередині будинку, як хвиля, що розходиться по ставку. Фермін, який шанобливо мовчав і скидався на хлопчика, який ось-ось має взяти участь у першому для нього релігійному обряді, дивився на мене жадібними очима.
– Може, ми прийшли зарано? – запитав він. – Що як господар визвіриться на нас…
– Це тобі не торговий центр. Тут немає розкладу робочих годин, – заспокоїв я товариша. – А господаря звати Ісаак. Нічого не кажи йому, доки він сам тебе не спитає.
Фермін запопадливо закивав головою.
– Я не вимовлю ані звуку.
За кілька хвилин я почув танець складного механізму трибків, блоків і важелів, які рухали дверними засувами, і відступив назад, зійшовши зі сходинок. Двері ледь-ледь прочинилися, і в щілині показалися хижі риси обличчя сторожа, Ісаака Монфорта. Його, як завжди, гострі очі спершу зупинилися на мені, а потім, після побіжного огляду, взялися ретельно свердлити, просвічувати наскрізь і оцінювати Ферміна.
– Гадаю, це той самий славнозвісний Фермін Ромеро де Торрес, – пробурмотів сторож.
– До ваших по…
Штурханом убік я змусив Ферміна замовкнути й усміхнувся суворому сторожеві.
– Доброго дня, Ісааку.
– Добрим, Семпере, буде той день, у який ти не приплентаєшся рано-вранці, коли я сиджу у вбиральні або святий день неділі святкую, – відказав Ісаак. – Та якщо вже тут, то заходьте.
Сторож відхилив браму ще трохи, дозволивши нам протиснутися всередину. Зачинивши двері за нами, Ісаак підійняв із підлоги світильника, і Фермін побачив химерне механічне плетиво замка, який, зачиняючись, знову зарухався, схожий на нутрощі найбільшого годинника у світі.
– Злодюжці тут довелося б сутужно, – вихопилося в нього.
Я застережливо поглянув на товариша й поспішно приклав палець до губ.
– Узяти чи віддати? – запитав Ісаак.
– Правду кажучи, я вже давно хотів привести Ферміна сюди, щоб він на власні очі побачив це місце, про яке я багато разів йому розповідав. Фермін – мій найкращий друг, і сьогодні опівдні він одружується, – пояснив я.
– Боже правий! – промовив Ісаак. – Бідолаха. Якщо він хоче дременути з весілля, може перебутися тут у мене.
– Фермін належить до тих чоловіків, що йдуть під вінець, усе розваживши й вирішивши.
Сторож зміряв мого товариша поглядом із голови до ніг. Фермін на таке неввічливе поводження лише вибачливо всміхнувся.
– Яка відвага!
Ісаак повів нас довгим коридором до галереї, що провадила до головної зали. Я відстав на кілька кроків від Ферміна, щоб він власними очима побачив те видовище, яке годі описати словами.
Його крихітна постать занурилася в широкий потік світла, що лилося крізь скляну баню вгорі. Імлисте сяйво спадало каскадами, проникаючи до найпотаємніших закапелків велетенського лабіринту коридорів, тунелів, сходів, арок і склепінь, котрі скидалися на гілля якогось неосяжного дерева з книжок, що пнулося до неба, набуваючи незбагненних геометричних форм. Фермін зупинився на початку містка, що провадив у глиб споруди, і з роззявленим ротом споглядав на видовище. Я непомітно наблизився до товариша й поклав руку йому на плече.
– Ласкаво просимо, Ферміне, до Цвинтаря забутих книжок.
7
Із власного досвіду я знаю, як із першого погляду зачаровує і вражає це місце. Його краса й атмосфера таємничості, яка панує тут, змушували гостей снити наяву й поринати в мовчазне споглядання. Фермін, певна річ, і тут повівся не так, як усі. Перші півгодини він, як одержимий, блукав із завороженим виглядом завулками велетенської крутиголовки, яку творив собою лабіринт книгозбірні. Фермін затримувався біля колон і аркбутанів, щоб постукати по них кісточками пальців, немовби сумніваючись у їхній міцності. Він зупинявся, щоб подивуватися несподіваним кутам і перспективі, складаючи долоні на кшталт зорової труби й намагаючись вирахувати логіку споруди. Ледве не притуливши свого чималенького носа до корінців книг, що виструнчились нескінченними шерегами, Фермін викреслював спіралі вздовж бібліотечних стендів, збираючи врожай із назв і складаючи каталог зі всього, що йому траплялося по дорозі. Я йшов за ним на відстані кількох кроків, почуваючи хвилювання й тривогу.