Я вже почав було побоюватися, що Ісаак вижене нас звідси втришия, коли зіштовхнувся зі сторожем на одному з містків, перекинутих між склепіннями, повних книжок. На мій подив, на обличчі його не було помітно жодних слідів роздратування, навпаки – Ісаак добротливо всміхався, спостерігаючи за першими кроками Ферміна на шляху пізнання Цвинтаря забутих книжок.
– А твій друг – цікава особистість, – зазначив Ісаак.
– Ви навіть не уявляєте, наскільки цікава.
– Ти за нього не турбуйся, нехай собі робить, що йому до вподоби. Скоро він спуститься з небес на землю.
– А якщо Фермін загубиться?
– Мені він видався тямовитим хлопцем. Якось дасть собі раду.
Я не був таким певним у цьому, але не хотів сперечатися з Ісааком. Натомість я пішов разом зі сторожем до комірчини, яка часом правила йому за кабінет, і з удячністю погодився випити філіжанку кави, якою він мене почастував.
– Ти пояснив своєму другові правила?
– Фермін і правила – це речі, які вкрай погано співіснують. Але основне я встиг викласти, на що він мені тільки пирхнув: «Звісно, за кого ти мене маєш?»
Обернувшись, щоб долити мені кави, Ісаак помітив, що я дивлюся на знімок його доньки Нурії, що висів над письмовим столом.
– Скоро вже два роки, як її нема з нами, – промовив сторож, і смуток у його голосі, наче ножем, розітнув повітря.
Я знічено опустив очі. Навіть через сто років я пам’ятатиму про смерть Нурії Монфорт, як і про те, що, якби не зустріч зі мною, донька Ісаака досі могла бути живою. Сторож лагідно поглянув на світлину.
– Я старію, Семпере. Незабаром настане час передати свій пост комусь іншому.
Я зібрався протестувати проти такого твердження, але саме нагодився Фермін із ошелешеним виразом обличчя й захеканий, наче щойно пробіг марафон.
– Ну як? – запитав Ісаак. – Що скажеш?
– Знаменита книгозбірня! Хоча тут і немає вбиральні. Принаймні я не помітив.
– Сподіваюся, ти не попісяв десь у кутку?
– Я доклав надлюдських зусиль, щоб дотерпіти й прийти сюди.
– Перші двері наліво. Щоб зілляти воду, смикай два рази, з першого ніколи не працює.
Доки Фермін ходив до вітру, Ісаак налив йому філіжанку кави, що парувала, чекаючи на його повернення.
– Доне Ісааку, у мене є кілька запитань, які я хотів би вам поставити.
– Ферміне, я не думаю… – втрутивсь я.
– Запитуй, запитуй.
– Перше запитання стосується історії цього місця, друге – технічного й архітектурного характеру, а третє загалом є бібліографічним…
Ісаак зайшовся реготом. Я зроду-віку не чув, як він сміється, і тому не знав, чи його сміх був знаком небес, чи віщував неминуче лихо.
– Спершу тобі треба вибрати книгу, яку ти хотів би врятувати, – нагадав сторож.
– Я накинув оком на кілька видань, але, зважаючи на причини сентиментального характеру, дозволив собі вибрати оце.
Він дістав із кишені книжку, оправлену в червону шкіру, із назвою, витисненою золотом, і зображенням черепа, вигравіруваним на титульному аркуші.
– Отакої! «Місто проклятих, книга тринадцята: Дафна і неможливі сходи» Давида Мартіна… – прочитав Ісаак.
– Давній знайомець, – пояснив Фермін.
– Справді? Річ у тому, що були часи, коли він частенько сюди заходив, – промовив Ісаак.
– Мабуть, до війни, – припустив я.
– Та ні, не тільки… опісля також.
Ми з Ферміном перезирнулися. Я подумав, що, може, й справді Ісаак мав рацію, коли казав, що вже застарий для цієї роботи.
– У мене немає наміру суперечити вам, начальнику, але те, що ви кажете, – неможливе, – промовив Фермін.
– Неможливе? Чому це? Поясніть…
– Давид Мартін покинув Іспанію перед війною, – узявся розповідати я. – На початку тисяча дев’ятсот тридцять дев’ятого року, уже насамкінець боротьби між франкістами й республіканцями, він перетнув знову Піренеї і за кілька днів був затриманий біля містечка Пучсарда. Мартін перебував у в’язниці до тисяча дев’ятсот сорок першого року, на початку якого був страчений.