Ісаак недовірливо позирав на нас.
– Це правда, начальнику, наші джерела заслуговують на довіру, – підтвердив Фермін.
– Я вас запевняю, що Давид Мартін сидів на цьому самому стільці, на якому зараз сидиш ти, Семпере, і ми з ним балакали.
– Ви впевнені, Ісааку?
– Більше, ніж у будь-чому на світі, – відказав сторож. – Я добре запам’ятав нашу зустріч, тому що доти не бачив Мартіна вже кілька років. Він мав геть змарнілий вигляд і здавався хворим.
– А ви не пригадуєте, коли саме він приходив?
– Чудово пригадую. Він приходив останньої ночі тисяча дев’ятсот сорок першого року, новорічної ночі. Це востаннє, коли я його бачив.
Ми з Ферміном узялися підраховувати.
– Отже, те, що той наглядач, Бебо, розповідав Бріансові, – правда. Тої ночі, коли Вальс наказав відвезти Мартіна до закинутого будинку біля парку Ґуель і вбити там… Бебо зізнався, що підслухав, як конвоїри казали, буцімто там щось сталося… буцімто в будинку був ще хтось… Хтось, хто не дав їм убити Мартіна… – припустив я.
Ісаак спантеличено слухав ці розважання.
– Про що це ви говорите? Кому знадобилося вбивати Мартіна?
– Це довга історія, – відказав Фермін. – Із силою-силенною приміток.
– Сподіваюся все ж одного дня її почути…
– Як вам здалося, Ісааку, Мартін був при здоровому глузді? – запитав я.
– Із Мартіном ніколи напевне не скажеш… У цього чоловіка покалічена душа. Коли він зібрався йти, я запропонував провести його до вокзалу, але він сказав, що надворі на нього чекає машина.
– Яка машина?
– «Мерседес-Бенц», не більше й не менше, який належав комусь, кого Мартін називав Хазяїном і хто, очевидно, чекав на нього коло входу. Але коли я вийшов разом із Мартіном, то не побачив ні машини, ні хазяїна, нікого й нічого…
– Не візьміть за образу, начальнику, але наближався Новий рік, і ви з цієї нагоди, мабуть, перебували у святковому настрої. Чи не могло так статися, що ви трішки переборщили з ігристим і столовим вином і, приголомшені надміром колядок і високим вмістом цукру в хіхонській халві, вигадали це все? – запитав Фермін.
– Що стосується ігристого, то я п’ю тільки газовану воду. А найміцніше, що в мене тут є, – це пляшечка з перекисом водню, – відказав Ісаак, який однак не видавався ображеним на Ферміна.
– Прошу вибачення за сумніви. То була чиста формальність.
– Я розумію. Але повірте, Мартін був не менш живий, ніж ви чи я. Хіба що тої ночі до мене завітав привид, у чому я сумніваюся, бо з вуха йому йшла кров, а руки тремтіли, як у лихоманці. І я вже не кажу про те, що цей привид ум’яв весь мій запас цукру.
– А він не пояснив, навіщо навідався до вас після стількох років?
Ісаак кивнув.
– Сказав, що хоче дещо в мене залишити і що, коли зможе, повернеться по свої речі. Або пришле когось…
– І що ж він залишив?
– Пакунок, загорнутий у папір і перев’язаний мотузками. Я не знаю, що всередині.
Я проковтнув клубок, що став мені в горлі, і запитав:
– Він досі у вас?
8
Пакунок, видобутий з надр шафи, лежав на письмовому столі Ісаака. Коли я ледь торкнувся його пальцями, пил, що тонкою плівкою вкривав згорток, здійнявся в повітря хмаринкою порошинок, що замінилися в променях світильника, який тримав Ісаак ліворуч від мене.
Праворуч стояв Фермін, що розклав свій кишеньковий ножик і простягнув мені. Ми всі перезирнулися.
– Ну, будь що буде, – промовив Фермін.
Я підсунув лезо ножика під мотузку, якою був перев’язаний згорток із ганчір’яного паперу, й перерізав її. Потім неймовірно обережно заходився знімати обгортку, аж доки ми не побачили вміст пакунка. Це був рукопис. Сторінки його були засмальцьовані, заляпані кров’ю і воском. На титульному аркуші диявольським почерком було виведено назву:
– Книжка, яку він писав під час свого ув’язнення в башті, – пробурмотів я. – Мабуть, Бебо зберіг її.
– Під сподом ще щось є, Даніелю… – зауважив Фермін.
З-під стосу рукописних сторінок визирав кутик пергаменту. Смикнувши за нього, я витягнув конверт, запечатаний багряним сургучем із відтиснутою постаттю янгола. На конверті червоним чорнилом було написане одне-єдине слово:
Я відчув, як мені похололи руки. Ісаак, що спостерігав за всім почасти здивовано, почасти ніяково, непомітно відступив до дверей. За ним пішов і Фермін.
– Даніелю, – тихо озвав мене товариш. – Ми тебе лишаємо, щоб ти міг на самоті спокійно розпечатати й прочитати листа…