Дивлячись тоді, як мій товариш цілує кохану жінку, я подумав, що ця коротка мить, вкрадена в часу й Бога, варта всіх тих сповнених клопотів і страждань днів, які привели нас сюди, і всіх тих, які ще чекають на нас після повернення до звичного життя. І що все найчистіше й найдостойніше в цьому світі, усе, заради чого варто дихати, зосереджено в устах, руках і поглядах цих двох щасливих людей, які – я це знаю напевне – будуть разом до кінця своїх днів.
Епілог
1960 рік
Молодий, хоча і з кількома сивими волосинами на скронях і ледь помітним смутком в очах, чоловік ішов поміж надгробками кладовища, освітленого променями полуденного сонця, яке сяяло на небі, що позичало блакить у моря.
На руках чоловік ніс сина, який ледве чи розумів його слова, але усміхався щоразу, коли зустрічався очима з батьком. Разом вони підійшли до непоказної могили, що розміщувалася віддалік, на огородженій площадці, яка нависала над водами Середземного моря. Чоловік опустився навколішки перед могилою і, підтримуючи сина, дивився, як той водить пальчиком по літерах, вирізьблених у камені:
Якийсь час чоловік мовчав, міцно заплющивши очі, щоб стримати сльози.
Вигук сина повернув його до дійсності, і, розтуливши очі, він побачив, що дитина вказує на невеличку фігурку, яка виднілася поміж пелюсток, що були осипалися із засохлих квітів і лежали довкола скляної вази, поставленої перед надгробком. Чоловік був певен, що останнього разу, коли він приходив на могилу, фігурки тут не було. Він понишпорив рукою серед квітів і дістав звідти гіпсову статуетку, таку маленьку, що уміщалася в його кулаці. Янгол. Здавалося б, уже забуті слова зринули в його пам’яті, неначе розкрилася давня рана.
«І якщо одного дня, стоячи навколішки перед її могилою, ти відчуєш, як тебе опановує вогонь шаленства, пригадай, що в моїй історії, як і у твоїй, є янгол, якому відомі всі відповіді…»
Хлопчик спробував було схопити фігурку янгола, що лежала на батьковій долоні, але, торкнувшись її пальчиками, нехотячи штовхнув. Статуетка впала й розбилася на друзки. І тоді чоловік побачив крихітну паперову кульку, що була захована в гіпсі. Розгорнувши тонкий, майже прозорий папір, чоловік відразу ж упізнав почерк:
Маурісіо Вальс
Ель Пінар
Вулиця Мануеля Арнуса
Барселона
Із моря здійнявся вітер і пронісся поміж могилами, і в обличчя чоловікові війнуло подихом прокляття. Він сховав клаптик паперу в кишеню. Потім поклав на могилу білу троянду й повернувся із сином на руках до кипарисової алеї, де на них чекала мати хлопчика. Вони обійнялися всі втрьох, але коли жінка зазирнула в очі своєму чоловікові, то побачила в них щось, чого кілька хвилин тому там не було. Щось темне й каламутне, від чого їй стало моторошно.
– Із тобою все гаразд, Даніелю?
Він довго дивився на неї, а потім нарешті усміхнувся.
– Я кохаю тебе, – промовив він і поцілував дружину, усвідомлюючи, що історія – його історія – ще не скінчилася.
Вона тільки починається.