— Один зі свідків спостерігає за нами он з-за тієї бруднющої колони, це пан Альфред Шимонович, ви добре його знаєте, — сказав Вістович, — а докази, пане Дервілю, заховані в його «Крамниці східних секретів» поміж фарфоровими слониками, за яких він так боїться.
Кур’єр сердито зиркнув у бік Шимоновича, але його самого не побачив.
— Куди ми зараз? — понуро запитав він у комісара.
— На Академічну, пане Дервіль, — відповів той, — по дорозі матимете змогу помилуватися наймальовничішими куточками Львова. А я, знаєте, не найгірший оповідач...
Найімовірніше, щойно прибулому пасажиру краківського потяга плювати було на львівські краєвиди, але він слухняно подався слідом. Хоча б тому, що не мав змоги відстати від поліціянта бодай на крок.
На допиті він виглядав спокійно і попросив дозволу закурити. Самковський підсунув йому попільницю і сів навпроти. Ад’юнкт щойно повернувся з маєтку Камінських, однак там повідомили, що господар давно виїхав на лікування до Трієста і відтоді не з’являвся у Львові. Утім, поліцейський був переконаний, що це безсовісна брехня, і по прибутті в дирекцію одразу ж написав рапорт, вимагаючи цілодобового стеження за маєтком. Вістович черкнув на ньому своє «Zgadzam siç», і тепер був потрібен тільки підпис директора та двоє вільних агентів.
Однак поліції у Трієсті все ж таки надіслали телеграму з проханням перевірити місцеві здравниці, і за кілька днів мала б надійти відповідь. Звісно ж, Вістович і Самковський сподівались, що Камінського трієстська поліція не знайде. Тоді це означатиме, що він у Львові і саме на совісті цього збоченця три нещодавні вбивства.
Вістовим саме думав про вбитих жінок, спостерігаючи за тим, як Дервіль запалює цигарку. Упійманий кур’єр опанував себе і, вигідно розвалившись на стільці, виглядав спокійно та впевнено, мовби сам збирався допитувати поліцейських. А ще Вістовим згадував усі розмови з Шехтелем, його слова про те, що розкриття цих убивств важливе для нього особисто, а значить, і для самого Вістовича.
— Кому ще у Львові ви постачаєте опіум? — запитав комісар, і собі закурюючи.
Самковський також палив цигарку, і невелика кімната невдовзі цілковито заповнилася димом. Вікно не відчиняли.
— Я не впевнений, що взагалі повинен будь-що вам розповідати, — несподівано заявив допитуваний.
Запанувала тиша. Вістовим пригадав, що коли сьогодні або завтра буде вбито ще одну жінку, то на своїй кар’єрі він може поставити хрест. Опинившись у кінній поліції, куди обіцяв відправити його Шехтель, він у кращому випадку дотягне до емеритури, а потім зіп’ється, щоб в останні роки життя страждати від галюцинацій і болю в печінці та сечовому міхурі.
— Я не так розпочав нашу розмову, — промовив комісар.
Самковський стрепенувся. Він добре знав свого шефа і тепер упізнав цей тон. Нічого доброго для Дервіля він не віщував. Комісар був на межі.
— Розпочніть інакше, — нахабно промовив кур’єр, — наприклад, з вибачень. А я пізніше поясню, чому.
— Самковський, — хрипло звернувся Вістовим, — перевірте, чи є хтось у сусідній кімнаті.
Ад’юнкт зазирнув за двері і заперечливо мотнув головою.
— Двері не зачиняйте, — попросив комісар.
— Що ви задумали? — насторожено запитав Дервіль.
— Зараз побачиш, — відповів той, підводячись з-за столу. — Хапайте цю падлюку, Самковський!
Поліцейські в одну мить опинилися біля затриманого і, вхопивши за руки, потягли до дверей. Чоловік незчувся, як його пальці опинилися під дверними завісами, і Вістовим потягнув ручку дверей на себе. Дервіль закричав, щоправда, радше зі страху, аніж з болю.
— Розпочнемо інакше, — перекрикнув його комісар, — наприклад, з того... Стули пельку!
Дервіль слухняно замовк.
— Наприклад, з того, що ти назвеш нам своє справжнє ім’я, — продовжив поліцейський, — я не читаю французькою, але знаю, що Дервіль — це персонаж із «Гобсека»...
Самковський з повагою глянув на шефа. Той, однак, мусив ще раз потягнути на себе дверну ручку, щоб змусити кур’єра спершу кричати, а потім і говорити.
— Вінцент Гаусман! — викрикнув той. — Мене звати Вінцент Гаусман...
Вістовим усміхнувся якоюсь кривою посмішкою.
— Пані та панове, — без жодної урочистості промовив комісар, — славетний маг-цілитель Гаусман насправді шарлатан і контрабандист... Вітайте!
Поліцейські відпустили його, запропонувавши знову сісти за стіл.
— Сьогодні о дев’ятій я маю сеанс у місті, а потім декілька зустрічей з пацієнтами, — тихо промовив той. — Ви мусите мене відпустити.
— Буде видно, пане Гаусман, — відповів комісар, — до дев’ятої ще довго. А доти вам доведеться чимало мені розповісти. І хтозна, чи не врятує ваша розповідь ще якусь молоду, але надмірно пристрасну особу.
— Мені треба випити, — проскиглив Гаусман, — мене трусить, до того ж пальці болять...
— У вас є що-небудь, Самковський? — запитав комісар.
Ад’юнкт кивнув і вийшов з кімнати. За кілька хвилин повернувся з трьома склянками і пляшкою «Baczewski».
Вістович прицмокнув язиком.
— Це найкраща горілка в усій імперії, пане Гаусман, — промовив він, — і справжній скарб для мого практиканта. Тож маю надію, що ми витрачаємо її недарма.
Гаусман кивнув, спостерігаючи, як Самковський наповнює йому склянку, і жадібно ковтнув слину. Решта дві склянки залишились порожніми. Анітрохи не переймаючись тим, що питиме сам, кур’єр одним проковтом ковтнув горілку і на кілька секунд затримав дихання. Потім гучно видихнув і звів очі на поліцейських. Схоже, тепер він був готовий з ними говорити.
— Вам ліпше? — поцікавився комісар.
— Значно, — відповів той.
— Тоді розкажіть мені все, що знаєте про Алоїзу Вольфович. Пригадуєте це ім’я?
— Щиро кажучи, не дуже.
— Пане Гаусман, ми знаємо спосіб, як освіжити вашу пам’ять, — різко мовив комісар, кивнувши на двері.
— Я і справді не пригадую, — розпачливо сказав той, — нагадайте, чому я мав би знати цю особу?
— Гаразд, — стриманіше мовив поліцейський, — згадайте австрійський Баден, менше місяця тому. Молода художниця, записувалась до вас на прийом і додатково хотіла зустрітися тут, у Лемберзі.
— Згадав, — полегшено зітхнув Гаусман, — ми мали зустрітись сьогодні після сеансу.
— Не зустрінетесь, — понуро сказав комісар.
— Чому?
— Її вбили.
— От лайно...
— Згоден, неприємний факт.
Гаусман благально подивився на Самковського, і той знехотя налив йому ще.
— Остання, — з жадібністю у голосі сказав практикант.
Випивши, Гаусман промовив:
— Ця дівчина справді зверталася до мене в Бадені. Вона мала одну дуже делікатну недугу, якої хотіла позбутись. Алоїза була німфоманкою і, крім того, полюбляла, щоб чоловік з неї знущався.
— Бив батогом, наприклад? — перепитав комісар.
— Так, без цього вона не отримувала жодного задоволення.
Самковський нахилився і прошепотів шефові на вухо:
— Пригадуєте, комісаре, я вам казав, що друга жертва, рецепціоністка з готелю, також мала «сказ матки»?
Вістовим кивнув.
— А ще вона мала слабкість до опіумної олії. Так, пане Гаусман? — запитав комісар.
— Олія допомагала їй послабити свої бажання.
— А тепер найголовніше. — Вістовим звівся на ноги і, підійшовши до вікна, прочинив його настіж. Свіже повітря увірвалося досередини, і всім стало легше дихати. — Вбитих жінок об’єднують у цілому дві речі: оця пристрасть до болісних насолод і опіум. Я думаю, у Львові існує який-небудь клуб, згуртування більш-менш порядних людей, яким подобаються такі непорядні розваги. Саме так наш убивця знаходить своїх жертв. Що ж до опіуму, то чи не ви часом постачаєте їм це зілля?
Гаусман знову замовк, але цього разу, перш ніж поліцейський нагадав йому про двері, відповів:
— Думаю, що я, пане комісаре...
— Мені потрібно знати, де цей клуб.