— На Сербській, — відповів Гаусман, — кнайпа «Мінотавр».
— Збоченці зустрічаються у звичайній кнайпі? — здивувався Вістовим.
— У цієї кнайпи є пивниця. Там і знаходиться клуб, — пояснив Гаусман.
— Два кроки звідси, — озвався Самковський. — Ідемо, комісаре?
В очах його палав пекельний вогонь. На мить Вістовичу навіть здалося, що між поліцейськими і злочинцями не так багато відмінностей, як може здатися на перший погляд. Уся різниця в меті, якої прагнуть перші і другі, і в методах її досягнення. А душі в них однаково чортячі.......
— Йдемо? — повторив ад’юнкт.
— Ні, — заперечив комісар, — інакше ми його сполохаємо. Підемо завтра.
— Завтра? — здивувався практикант.
— Так, завтра, — твердо повторив шеф, — і не наробіть знову дурниць, Самковський.
Той мовчки кивнув. Спогади про їхню розмову в Стрийському парку були ще зовсім свіжі.
— До речі, ви говорили в маєтку Камінського, що ви поліцейський? — знову спитав Вістович.
— Звичайно ж, ні,— трохи ображено відповів ад’юнкт, — я назвався асистентом доктора Тофіля.
— Браво, Самковський, браво, — похвалив його шеф, — ви мудрішаєте на очах.
— Панове, а як же я? — нагадав про себе маг-цілитель. — Ви відпустите мене? О дев’ятій я повинен провести сеанс.
— На жаль, сеансу не буде, пане Гаусман, — повідомив комісар, — ваші гастролі скасовано. Ви залишитесь тут.
Із цими словами поліцейські вийшли, не забувши при цьому забрати пляшку «Бачевського» і склянки. У своєму кабінеті комісар та ад’юнкт налили собі і з неабияким задоволенням випили.
— Що робити до завтра мені? — запитав Самковський, ховаючи горілку.
— Нічого, ад’юнкте, — відповів йому шеф, — до завтра відпочивайте...
Наступного дня вранці Вістовичу задзвонив Шехтель і наказав негайно прибути на Академічну. Комісар швидко зібрався і вже за чверть години був у трамваї. Ще за двадцять хвилин він постав перед шефом.
Заступник директора львівської поліції був не сам у кабінеті. Спиною до дверей сидів чоловік у військовому мундирі і пив каву.
— Заходьте, Вістовичу, — сказав Шехтель.
І, почекавши, поки той зачинить двері, продовжив:
— З вами хочуть поговорити. Цей пан з контррозвідки...
— Ми знайомі, — озвався військовий і повернувся обличчям до комісара, — як ся маєте, пане Вістовичу?
Комісар упізнав полковника Редля. Саме того офіцера, що врятував його від росіян у «Рембрандті».
— Дякую, пане полковнику, незле, — відповів поліцейський.
Редль підвівся і підійшов до нього. Кілька секунд вони дивилися один на одного. Вістович сподівався на приязну посмішку або ж який-небудь інший дружній жест, але обличчя полковника залишилось кам’яним. Нарешті, він озвався:
— Я все пояснив панові Шехтелю, комісаре. Повторювати не буду. Він усе розповість вам.
Ще раз озирнувшись на заступника, Редль попрощався і вийшов з кабінету. Шехтель важко всівся назад на стілець.
— Вам срака, Вістовичу... — сказав шеф. — І хтозна, може, й мені також.
Шехтель говорив спокійним тоном, але комісар добре знав, що у нього от-от розпочнеться істерика.
— Цей Фаусман, якого ви вчора взяли на вокзалі...
— Гаусман, — поправив його Вістович.
— Яка в сраці різниця! — закричав заступник директора. — Він агент контррозвідки, ви, ідіоте!
— Я не знав, — пробурмотів комісар.
— Он як? — Шехтель встав і підійшов так близько, що комісар відчував, як в обличчя летить його слина. — А тепер ви розумієте, яку зробили помилку, прищемивши йому пальці?.. Розумієте, я вас питаю? І що це за срані методи, комісаре?!.
За кілька хвилин заступник директора заспокоївся і знову сів на стілець.
— Значить, так, — стомлено сказав шеф, — військові подадуть на вас у суд... Спробую вам допомогти, але не надійтесь особливо. Від справи, яку ведете, вас відсторонено. Дякуйте, що ви досі комісар.
Вістович мав би подякувати і вийти, але він залишився на місці. Шехтель здивовано на нього глянув.
— Щось іще, комісаре?
— Дозвольте мені поки що не віддавати цю справу, — попросив той.
— Не може бути й мови!
— Ввечері або вночі я спіймаю того маніяка...
Шехтель помовчав. Він добре розумів, що їм обом втрачати нічого.
— Слухайте, комісаре, я вже понадіявся на вас одного разу і тепер шкодую, — озвався шеф після паузи, — але якщо пошкодую і після цієї розмови, то замість кінної поліції відправлю вас ганяти волоцюг на Калічу Гору. Зрозуміло?
Вістович кивнув.
— У вас дванадцять годин... Не більше.
Шехтель демонстративно відкрив папку з паперами і вдав, що цілковито заглибився у справи. Комісар попрощався і вийшов з кабінету.
Самковський чекав на нього в коридорі. Він був трохи знервований, але з готовністю чекав наказів. Разом вони становили тепер один великий клубок нервів і відчували, як сильно залежать один від одного.
— Ви снідали, Самковський? — запитав комісар.
Дещо здивований, практикант пересмикнув плечима.
— З’їв «кайзерку»...
— Нам треба добре поснідати, — заперечив комісар, — ходімо до Шнайдера.
Чоловіки вийшли на вулицю і рушили в напрямку кав’ярні. Сніданок у теплі та затишку затягнувся надовго і трохи обох заспокоїв. У значно кращому гуморі вони попрощалися до вечора.
О шостій поліцейські зустрілися на площі Ринок, поряд з однією з античних статуй. Настрій, здавалося, зберігся. Принаймі, Самковський почувався на диво добре.
У кав’ярні «Мінотавр» на Сербській було всього кілька відвідувачів. Жоден з них не звернув на поліцейських особливої уваги. Чоловіки зняли верхній одяг і вмостилися за столиком. Невдовзі підійшов кельнер і, приязно посміхнувшись, подав їм меню. Вістовим замовив коньяку і, коли той приніс, запитав, коли відкривається клуб унизу. Кельнер відповів, що не знає ні про який клуб, але за чверть години до них підсів один з відвідувачів.
— Вітаю вас, панове, — промовив гість.
Чоловіки привітались у відповідь.
— Що докладно цікавить панство? — запитав він.
— Ми тут не вперше, — впевнено збрехав комісар, — і добре знаємо, що нас цікавить.
— То інша справа, — посміхнувся незнайомець, — хто вам найбільше сподобався минулого разу?
Вістовим замовк, але за хвилю відповів так само впевнено:
— Я повинен розповідати вам про свої сексуальні пригоди?
Чоловік спробував удати зніяковіння.
— Будемо розцінювати це як своєрідне гасло, — сказав він.
— Одна смаглява хтива кішка, — відповів комісар, — забув, як її звати.
— Ах, я зрозумів, про кого ви, — була відповідь, — але ж ви знаєте, що жінки, як і чоловіки, приходять сюди добровільно. Це не бордель... Тож сьогодні вашої кішки може й не бути.
— Мені байдуже, — Вістовим раптом жадібно облизав губи і трохи стишив голос. — Лише б ті самі кайдани і той самий батіг... І щоб яка-небудь сучка мене щосили періщила.
— Бачу, ви вже на самій межі, — посміхнувся незнайомець, — що ж, не буду вас затримувати.
— А цей молодий чоловік... — той глянув на Самковського.
— Я хочу йому показати, що таке справжнє задоволення, — мовив комісар.
— Чудово. З вас десять крон, панове, і ласкаво просимо до раю...
Узявши гроші, незнайомець провів їх униз, де за дверима і ширмою відкрилося напівосвітлене приміщення із столиками і ліжками замість крісел. Чувся доволі незвичний, але приємний запах, від якого трохи паморочилась голова. На ліжках сиділи напіводягнені жінки, а деякі були зовсім голі. Навпроти них бовваніли чоловіки, щоразу тягнучись до тих зі своїми пестощами, і все, здавалось, було для того, аби в одну мить перейти від розмов до злягання.
— Ось вона, їхня свобода, — проговорив незнайомець, — свобода від шлюбного рабства. Тут жінка може обирати собі чоловіка, а чоловік жінку, незважаючи на жодні обставини.
— Нам би випити для початку, — прохрипів комісар.