— Друга гільза віднайшлася на сцені, — сказав комісар, знімаючи капелюх і плащ. — Жінка стріляла лівою рукою, сидячи правим боком до глядачів. Саме в ту мить, коли всі відвернулись у глибину залу. Все це було ризиковано, але, як бачимо, вбивство відбулось бездоганно.
— А чому лівою? — перепитав Самковський.
— По-перше, так зручніше після пострілу заховати зброю. А по-друге, вона шульга, — пояснив комісар. — Стріляла ця піаністка з браунінга, і гільза поранила їй палець. На одній з клавіш залишився ледь помітний слід крові. Власне, з цього й почався мій здогад...
— Що ж, я також дещо маю для пана, комісаре, — після паузи промовив практикант.
Самковський вийшов у коридор і за кілька хвилин повернувся з якимсь невисоким, трохи переляканим юнаком. Запропонував тому сісти і сам вмостився на попередньому місці.
— Нагадайте, прошу, як вас звати, — звернувся він до нього.
— Тадей Курка, — відповів той. — Мені що, доведеться знову все повторювати?
— Доведеться, — трохи різко сказав Самковський. — Повторіть усе комісару Вістовичу...
Було вже близько півночі, але з кабінету комісара так ніхто і не пішов. Поліцейські курили вже, либонь, по десятій цигарці, а студент Курка потроху починав жалкувати про своє рішення звернутися в поліцію. Вістович і Самковський змушували його повторювати свою розповідь знову й знову, кожного разу розпитуючи про якісь нові деталі.
— Отже, вбивство на горищі стається щовечора, — промовив комісар, — і щоразу один сюжет...
Тадей кивнув. Він уже не мав сил говорити.
— І жодних слів з їхньої розмови так і не вдалося почути?
Курка зітхнув.
— Я, безперечно, розумію, що вам зараз важко, — якомога стриманіше сказав Вістович, — але, як показує досвід, десь після десятого повтору окремі деталі вдається пригадати. Або ж люди визнають, що просто вар’ята траскають...
— Я не траскаю вар’ята! — несподівано вибухнув Тадей Курка. — Усе, що я розповів, — чиста правда. Щиро кажучи, ніколи б до вас не звернувся, якби цей чоловік, що взявся мені допомогти, не злякав мене більше за привидів.
— Ану ще раз про це, — озвався Самковський.
— Щойно жінка почала щось вимагати...
— Вимагати? — перепитав комісар.
— Так, здається..: здається...— Курка зморщив чоло: — Вона просила заплатити...
— А ось і те, про що я говорив! — засміявся Вістович. — Нова деталь... Але продовжуйте, пане Курко.
— Отже, в той момент, коли та жінка просила невідомого їй заплатити, точніше, привиди...
Чергова єхидна усмішка на мармизі Самковського змусила його затнутися.
— Той чоловік задер голову, роззявив рота і почав щосили втягувати в себе повітря...
Поліцейські вкотре стримались від реготу.
— Що ж, пане Курко, тепер дозвольте сказати дещо мені, але не лякайтесь... Хоча куди вже там далі, — мовив комісар. — Я остаточно згадав один випадок, який трапився, здається, рік тому. Десь на Замарстинові (тепер я переконаний, що у вашому будинку) сталося цілком тривіальне, на перший погляд, убивство: лакей, що знімав кімнату на горищі, прикінчив повію, яку привів до себе. Ми шукали його, але знайшли вже також мертвим. Чоловік наклав на себе руки.
Не тільки Курка, але й Самковський тепер здивовано глипав на свого шефа. І вже точно нікому не хотілося сміятись.
— Отже, це їхні привиди ніяк не знайдуть спокою, — промимрив студент.
— Я такого не сказав, пане Курко, — заперечив Вістович. — Але давайте завтра ми навідаємося до вас у гості, якщо ви не заперечуєте.
Тадей хитнув головою, показуючи, що не проти.
— До речі, де зараз той дивний чоловік? — запитав Самковський.
— Мені невідомо,— підводячись, сказав студент. — Він приходив увечері, а я відтоді не буваю вечорами вдома. Попросився ночувати в учня. Батьки хлопця погодились, щоб він займався математикою частіше.
— Чому? — недбало перепитав ад’юнкт.
— Здається, в нього більше немає уроків музики, — одягаючись, відповів Курка.
— Більше немає уроків музики, — задумливо повторив комісар.
Він запалив чергову цигарку і трохи поспостерігав, як горять краї тонюсінького паперу і тютюн.
— А який інструмент вивчав ваш учень, вам відомо?
— Клавір, — відповів Курка, з тривогою поглядаючи у темне вікно. Схоже, йому зовсім не хотілося йти посеред ночі самому. — Відверто кажучи, я втішений, що його вчителька музики захворіла. Більше уроків математики — більше заробітку. І дах над головою... Послухайте, панове, а вам в який бік зараз? Ви ж також виходите?
— Виходимо, — підтвердив комісар, — і з радістю вас проведемо.
— Чудово! — вперше за вечір зрадів студент.
— Але ось що, пане Курко, чи не могли б ви дізнатися дещо про цю вчительку музики? — запитав Вістович.
— А навіщо вам? — не второпав той.
— Скажімо, я також зацікавлений у грі на клавірі...
— Ви?
— Може, не зовсім я. Але міг би порекомендувати її тим, хто справді зацікавлений.
— А що саме потрібно дізнатись?
— Тільки ім’я та адресу, — з повною байдужістю в голосі сказав комісар.— Приміром, добудьте її візитівку.
— Гаразд, я спробую.
— Але прошу: не викажіть мене. Я не хотів би, щоб про мене знали. Просто зведу учнів з навчителькою, та й усього.
— Як скажете, пане комісаре. То ми йдемо?
— Звісно, ходімо.
Вранці наступного дня Вістович одразу подався на Клепарів. Тут, на самій околиці, поруч невеликого старого будинку його вже чекав Самковський і поліцейський фельдфебель. Вони розмовляли між собою, час від часу несамовито позіхаючи, мовби передражнювали один одного. Була ще досить рання година, зимові сутінки ледве розсіювались, і їм, безперечно, хотілося спати. На комісара чоловіки поглянули з легкою ненавистю. Звісно, якби не Вістович, то вони б спали сьогодні довше.
Той підійшов і якомога привітніше поздоровкався, однак ставлення до себе цим не змінив.
— Так і не з’явився, — відрапортував ад’юнкт.
— Не забувайте, що це медіум, Самковський, — спробував пожартувати комісар. — Він би себе не поважав, якби з’явився просто так.
Практикант криво усміхнувся.
— Хоча більш імовірно, що просто зауважив тут наших поліцейських...
Вістович роззирнувся довкола. Вранішній Клепарів спав і не поспішав прокидатися.
— Що ж, до справи, пане Самковський, — тихо промовив комісар.
Таке шанобливе звернення практикант міг почути тільки в одному випадку: коли проявляв своє найкраще вміння. Ад’юнкт розправив плечі і, діставши з кишені в’язку відмичок, діловито підійшов до замкнених дверей. Хвилини дві приглядався до замкової шпарини, а потім швидко почав перебирати відмички, доки не знайшов потрібну. Невдовзі двері було відімкнено, і поліцейські зайшли досередини.
Всупереч очікуванням, будинок всередині виглядав досить звичайно: тісний затхлий передпокій, комора, в якій виявився різноманітний мотлох, далі кімната з облущеними шпалерами і невеличке приміщення, що, вочевидь, використовувалось як кухня.
У кімнаті виявився старий письмовий стіл, на якому, поміж книжок, Вістович знайшов десяток рукописів, написаних латиною. Комісар перегорнув кілька сторінок і зібрав їх в один пакунок. Ще з півгодини поліцейські обережно обстежували будинок, а потім вийшли на вулицю. Самковський замкнув двері, і чоловіки рушили до фіакра, що стояв неподалік.
Щойно діставшись кабінету, ад’юнкт умостився в кріслі і, викуривши цигарку, одразу ж задрімав. Вістович наказав черговому принести йому бульотку з кавою. Сівши за стіл, комісар розгорнув перед собою один з рукописів. Спершу довелося призвичаїтись до дивакуватого почерку медіума, і щойно це вдалося, Вістович заглибився в читання. Латину він добре знав ще з гімназійних часів, і саме тепер це неабияк йому знадобилося. Самковський прокинувся за півтори години і з подивом зауважив, що комісар не реагує на жодні сторонні звуки та навіть не торкнувся кави, яку йому принесли. Вістович просидів так до самого вечора, мабуть, уперше за свою службу пропустивши обід, і тільки о шостій практикант наважився його потурбувати.