— Нам час, — коротко промовив ад’юнкт.
Комісар відірвався від читання. Очі його були стомлені, але в них палав дивний вогонь, якого Самковський не зауважував досі ніколи.
— Ми домовлялись піти на Замарстинів, — обережно нагадав йому підлеглий.
Комісар мовчки перевів погляд на темне вікно. Він добру хвилину дивився на чорну шибку, мовби дивуючись, чого це потемніло так рано, адже йому здавалось, що він тільки взявся до роботи. Врешті, Вістовим склав у стос рукописи і передав їх ад’юнктові.
— Під вашу особисту відповідальність, Самковський, — промовив він хриплуватим від довгого мовчання голосом. — Повірте, це вбивство гівна варте... Тут усе набагато складніше.
Практикант кивнув і заховав рукописи в металеву шафу за своїм столом. Ключ від неї він завжди тримав на поясі.
Тадей Курка боязко прочинив двері і впустив поліцейських в будинок. Він був наляканий і виглядав досить кумедно, хоча й запевнив, що присутність Вістовича і Самковського додає йому сміливості.
Лишивши верхній одяг в його кімнаті, поліцейські взяли до рук ліхтарі, і комісар попросив провести їх на горище. Про всяк випадок, Вістовим дістав з кишені подарований браунінг, хоча добре розумів, що користі з того жодної.
Темний простір старезного горища зустрів їх смородом і бридкою павутиною, що залоскотала кожного по писку.
— Тут кішка здохла, — промовив студент.
— Та невже? — єхидно перепитав Самковський. — Як гадаєте, вашим привидам це шкодить?
— Думаю, ні, — серйозно відповів той.
— Я пригадую це горище, — озвався комісар, — поліцейські тут усе обшукали.
— Варто зробити це ще раз, — розпачливо мовив Курка.
Втім, поліцейські й без його поради взялися освітлювати кожен куток, але за чверть години обшуку практикант витягнув звідкілясь тільки стару лакейську ліврею.
— Беремо її з собою і ходімо донизу, — наказав комісар, утираючи спітніле чоло.
У кімнаті Курки Вістовим оглянув знайдену річ. На перший погляд, в ній не було нічого незвичайного: засмальцьовані лацкани, безколірні рукави і декілька ґудзиків, що дивом уціліли на полах. Струсивши пилюку, поліцейський оглянув кишені. Вони були порожні й неприємно шершаві. Одна кишеня виявилась дірявою, і Вістовим узявся обмацувати підкладку. Раптом його пальці натрапили на щось тверде й округле, схоже на монету. Комісар дістав кишенькового ножика і зробив надріз у підкладці. У старій лакейській лівреї справді виявилась монета незвично великих розмірів. Піднісши її до світла й уважно придивившись, комісар упізнав старовинний празький гріш.
— Пригадуєте нумізматичну колекцію покійного Раковського? — запитав у практиканта Вістовим. — Саме такої монети там і бракувало...
— Звідки вона у лакея? — здивовано перепитав той.
— Ще не знаю, але здогадуюсь.
Тадей Курка спостерігав за ними, нічогісінько не розуміючи, ніби слухач в опері, для якого співали незрозумілою мовою. Він, проте, вірив, що опера про хороше і матиме щасливий фінал.
Між тим Вістовим, трохи подумавши, дістав зі своєї кишені ювілейну п’ятикронову монету і поклав її в кишеню лівреї. Перед тим він пересвідчився, що ця інша кишеня ціла, і його п’ять крон не опиняться там, де був празький гріш. Після цього наказав Самковському віднести ліврею назад на горище і покласти її на те саме місце. Ад’юнкт був тепер здивований не менше від Курки, але наказ виконав без зайвих питань. Тепер лишалося тільки чекати...
Рівно о пів на одинадцяту студент розштовхав поліцейських, які вже почали дрімати.
— Почалося, — стривожено шепотів Курка, тицяючи пальцем у стелю.
На горищі справді почулися кроки, а потім приглушені голоси, що поступово наростали. Їх було два: трохи грубуватий чоловічий і ласкавий жіночий. Чоловік, як завжди, почав чогось вимагати, а жінка жартома опиралася. Врешті настав момент невидимих любощів — Тадей знав порядок дії краще, ніж куплети улюбленої сороміцької пісеньки. Далі мала б виникнути суперечка, проте минула хвилина, друга, третя, а коханці й далі мирно муркотіли. Невдовзі почувся жіночий стогін...
— Це ж треба, — сказав комісар, — на горищі кохаються душі, які не вгамували своєї пристрасті за життя... Епічна мить, хай йому чорт.
— Вони більше не повернуться? — обережно запитав Курка, щойно коханці затихли.
— Думаю, ні. Принаймні він її більше не вбиватиме.
— Як вам це вдалося? — знову запитав студент, на чиєму обличчі нарешті проступила радість. — Адже навіть той медіум не зумів заспокоїти привидів.
— Бачте, молодий чоловіче, я гадаю, що прагнення сатисфакції притаманне не тільки живим, але й мертвим після життя, — філософськи відповів комісар: — Усе розпочате повинно рано чи пізно завершитись.
Самковський і Курка глянули на нього широко розплющеними очима, і на їхніх обличчях не вловлювалось жодної ознаки розуміння глибини цієї думки.
— Я вже казав вам, що пригадую, як поліція розслідувала вбивство повії на цьому горищі, — почав своє пояснення Вістович. — Убивцею виявився лакей, що знімав там помешкання. Справу закрили, оскільки його самого згодом знайшли мертвим. Поліцейських не надто турбувала передісторія цього тривіального злочину. Таких на Замарстинові та в інших кримінальних куточках Львова щодня трапляється десятки.
Що сталося перед тим, стало зрозуміло тільки тепер. На прийомі в губернатора покійний Раковський, як ми знаємо, палкий колекціонер-нумізмат, придбав до своєї колекції празький гріш і недбало поклав його в кишеню як звичайну монету. Може, поспішав, а може, був трохи напідпитку... Так чи інакше, але коли вирішив дати чайові лакею, то випадково подарував тому празький гріш замість, скажімо, п’яти крон.
Ось і все. Далі можна припустити, що бідний лакей давно мріяв про більш-менш пристойну повію. Не просту шльондру з підворітні, а таки справжню жрицю кохання. Отримавши такі щедрі чайові, він подумав, що от його мрія здійсниться, і запросив дівчину на своє горище. Біда в тому, що він і сам не розгледів, що за монету йому підсунули.
Звісно, будь-який колекціонер віддасть за неї кілька сотень не роздумуючи, але коханці-невдахи про це не знали. Дівчина попросила заплатити наперед, і тут усе й почалося. Мабуть, їй не сподобалась монета, і вона почала вимагати звичні крони. Тоді лакею, що за крок від мрії палав пристрастю, увірвався терпець...
Я ж просто відновив справедливість: забрав з лівреї старовинну монету і помістив туди правдиві гроші. Що далі відбувалось, ви чули самі...
Вістович з полегшенням запалив цигарку.
— І взагалі, дивно, пане Курко, чому вас лякають такі речі після того, як ви самі викликали духів у Кракові у товаристві «Брати потойбічні», — згодом додав він.
— Звідки ви знаєте? — стрепенувся Тадей.
— Заспокойтесь, — поблажливо сказав комісар, — це ваша приватна справа. Просто з вами цією чортівнею займалися деякі поважні люди, одного з яких нещодавно застрілили.
— Я не знав їхніх імен, — пробурмотів студент.
— Так я й подумав, — посміхнувся Вістович. — Інакше б вас, пане Курко, також не було б зараз серед живих.
Запала мовчанка, під час якої поліцейські почали збиратися. Раптом Тадей заметушився, шукаючи щось по кишенях. В одній з них він нарешті відшукав зім’ятий клаптик паперу і простягнув його Вістовичу.
— Це те, що ви просили, — промовив студент, — адреса вчительки музики.
— А ви таки не зовсім безнадійний, — беручи візитку, сказав комісар, — danke!
— Скажіть це моєму батькові, — скривив посмішку Тадей.
Поліцейські попрощались і вийшли з будинку. Самковський тепер дивився на шефа з неприхованою повагою і не наважувався розпочати розмову, чекаючи, поки той заговорить до нього першим.