Комісар зиркнув за вікно, ніби для того, аби пересвідчитись, що на вулиці справді ллє дощ, і вказав гостеві на стілець. У цей час до кабінету зайшов промоклий до кісток Самковський і, незважаючи на присутність сторонньої особи, сердито вилаявся. Врешті привітавшись, ад’юнкт дбайливо повісив свого мокрого плаща і капелюха на вішак, а сам щосили притиснувся до гарячого п’єца.
Доки Самковський брутально відгукувався про осінню погоду, гість, попри те, що був старшим за нього ледь не вдвічі, кумедно втягнув голову в плечі, мов гімназист, що випадково став свідком учительського гніву і побоювався ненароком отримати по шиї. Вістович посміхнувся йому, щоб якось підбадьорити, і, запаливши цигарку, повідомив, що уважно слухає.
— Мене звати Еріх Зільман, я професор університету в Граці, — почав гість. — Моїм фахом є палеографія, а зокрема, давні латинські видання.
Професор говорив німецькою, при цьому добряче шепелявив і час від часу стишував голос, ніби боячись, що хтось його підслухає, тому поліцейським довелося щосили напружити слух і затамувати подих, щоб розчути цього вранішнього дощового приблуду.
— Кілька років тому мене запросили до Лемберзького університету, оскільки я досліджував давніх латиномовних галицьких авторів, — продовжив він. — Я міг би детальніше про це розповісти, але, гадаю, панству буде не надто цікаво...
Вочевидь, Зільман усе ж таки розраховував на інтерес з боку своїх слухачів, але Вістович і Самковський промовчали, отож він мусив перейти до справи:
— В тутешньому університеті я познайомився з професором Вітольдом Сабінським, блискучим ученим і гарною людиною. Зважаючи на те, що наші наукові інтереси часто перетиналися, ми з ним швидко заприятелювали. Пан Сабінський був удівцем і жив сам у великому будинку на Личаківській. Коли я вирішив залишитися в Лемберзі надовше, професор спершу гостинно запропонував замешкати в нього, а потім допоміг мені винайняти будинок неподалік. Удень ми, як і раніше, бачились в університеті, а ввечері зустрічалися в компанії за грою в бридж або проводили час в опері.
Та все змінилось, коли професор зустрів її... Така собі Еля Буковська була спочатку його слухачкою, а потім якимсь безсоромним чином зуміла привернути до себе його увагу. Ця особа, як ви розумієте, значно молодша за професора, і всі ми, я маю на увазі його близьке оточення, одностайно засудили стосунки, що в подальшому між ними виникли. Врешті-решт, вона поселилася в його домі, наче законна дружина, а це вже зовсім неприпустимо!..
Помітивши, що поліціянти ледве стримують сміх, Зільман стих і скорчив обурену фізіономію.
— Пробачте, пане Зільмане, — поспіхом сказав комісар, — ми з колегою, безперечно, шануємо такі цнотливі переконання, проте досі нічого кримінального не помітили у вашій розповіді. Також хочу вас запевнити, що ця панна Буковська не вчинила жодного злочину, поселившись у домі самотнього коханця, якщо на те, звісно, була його згода.
— Мова не про це, пане Вістовичу, — ображено заперечив гість, — дослухайте до кінця.
Вістович кивнув і знаком попросив вибачення. Самковський, нарешті зігрівшись, відірвався від п’єца і підсів ближче до них. Зільман продовжив розповідь:
— Отож, як я сказав, через цю амурну інтригу мій друг Вітольд сильно змінився. Більше не було гарних вечорів у достойному колі давніх друзів, ми рідко грали в бридж чи ходили до театру. Вся увага професора була прикута до цієї легковажної Елі... Найгірше, що це відбилося на його наукових дослідженнях. Точніше, Вітольд їх зовсім закинув.
З часом, однак, ми готові були з цим змиритися. Адже ніхто з нас не ідеальний, і кожен має право на слабкість і помилку. Я, приміром, так і залишився одинаком, хоч свого часу зазнав душевних переживань, спричинених однією милою, але нерозумною панною... Повторю, пане комісаре, ми готові були прийняти і зрозуміти Вітольда, якби він того захотів. Але мій друг сторонився мене і всіх решти, ховаючись за маскою поштивості. Гадаю, ми урешті дали б Вітольду спокій і можливість жити так, як йому подобається, коли б не одна деталь. Окрім того, що професор став майже відлюдьком, він почав ще й помітно марніти. Щоразу, коли я його зустрічав, Вітольд мав нездоровий жовтуватий колір обличчя і дедалі більше худнув. Складалося враження, що його здоров’я підточує якась невідома хвороба, але на всі питання професор відповідав, що здоровий, чудово почувається і просив за нього не турбуватись. І от, пане комісаре, чотири дні тому він раптово помер. Згас, як свічка від подиху вітру...
Все це може виявитись пекельним збігом обставин. Мені в жодному разі не хочеться обвинувачувати в чомусь панну Буковську, що, як виявилось потім, устигла стати пані Сабінською, але вважав за свій обов’язок повідомити про цей випадок у поліцію. Хтозна...
— Бачте, пане Зільмане, до нас приходять тоді, коли в чомусь переконані, — зауважив Вістович. — З ваших слів можна зрозуміти, що пан Сабінський захворів і від того помер. У цьому випадку поліції робити вже нічого.
— Я не впевнений, що все так і було, — пробурмотів професор.
— Вважаєте, що професора вбили? — перепитав комісар.
— Не вбили, але спричинились до смерті, — енергійно відповів Зільман. — Це хіба не злочин?
— Яким чином спричинились? — комісар потроху втрачав терпіння. — Ви маєте хоча б версію?
— Ні, але підозрюю, що все тут не просто так...
Вістович зрозумів, що існує тільки один спосіб позбутися надокучливого професора.
— Гаразд, пане Зільмане, — сказав він, — ми спробуємо розібратися. Цим займеться мій колега Самковський. Зараз він запише всі необхідні дані.
Ад’юнкт з ненавистю глянув на шефа і крізь зуби запросив професора пересісти ближче до його столу. Коли Зільман нарешті пішов, Самковський одразу ж згорнув списаний папір і перемістив його в шухляду.
— Чекатиму на рапорт, — буркнув шеф, удавши, що цього не помітив. — Маєте два дні на цю дурню.
Комісар Вістович, якби залишався щирий перед собою, то мав би визнати, що й він сам не мав жодного бажання працювати того дня. Усі поточні справи, разом зі смертю професора Сабінського, який, найпевніше, врізав дуба від непомірних зусиль між ногами молодої коханки, можна було зіпхнути на Самковського. Комісар підвівся з-за столу, одягнув плаща, капелюха, вдруге нагадав підлеглому про рапорт і вийшов за двері.
На душі було паскудно, тому ця гнила погода пасувала Вістовичу якнайкраще. Цієї осені він втратив останню надію повернути собі дружину. Анну, котрій так і не знайшлося місця в Новому театрі, несподівано запросили аж до Зальцбурга, і відтоді вона перестала розмовляти не лише з ним, а навіть із колишніми колегами. І якщо на колег Анна затаїла гірку образу, то Вістовича просто зневажала, про що неодноразово йому говорила ще тоді, коли вважала чоловіка достойним спілкування.
Як завжди, п’яний і принижений, він шукав утіхи в Бейл, однак з подивом виявив, що їй набридло його втішати. Ввечері вона як завжди слухняно йому віддалася, а на ранок попросила більше не приходити. Хоча б до того часу, коли він перестане пиячити через свою Анну.
Вістович розумів, що сказано це було справедливо. Він дав їй спокій, а сам залишився в кістлявих обіймах своєї самотності. Від них його ненадовго звільняла тільки робота й алкоголь.
Комісар вийшов на Баторія, а далі завернув на Личаківську. Йому пригадалось, що саме на цій вулиці в одному з будинків, як розповідав Зільман, жив покійний професор Сабінський зі своєю коханкою. Вістович сповільнив крок і спробував уявити, як виглядає ця Еля Буковська. Струнка чорнявка з акуратними персами, які поміщалися в старечу професорську долоню, чи білява пишногруда бестія, що приборкала його самим поглядом? Цікаво, як у них бодай щось виходило? Мабуть, коханка щоразу довго і вперто чаклувала над його засохлим стручком, а тоді всідалася на нього згори, де врешті отримувала бажане.