Перший до кімнати ввійшов Нохрі. Очі його блищали, обличчя пашіло, рука, коли він виймав з піхов меча, тремтіла — Чан усе помітив.
Слідом за Нохрі вбіг Псаро. Поклавши руку на плече полководцеві, Псаро добре струсонув його. Вони швидко і з запалом заговорили своєю мовою.
Незабаром повернувся Дхандас, пройшов у куток, непомітно сховав під солом’яні мати амулет, надів маску і підійшов до серафійців. Чанові здалось, що Дхандас зовсім збожеволів. Він підняв руки над головою і почав танцювати, високо підкидаючи довгі ноги і кружляючи по всій кімнаті. Різкі, несподівані рухи і страшна маска робили цей дикий танець ще жахливішим і огиднішим.
— Золото, діаманти! Діаманти, перли! Ох, скільки скарбів! Я засував руки в скрині, і самоцвіти пересипалися між пальцями, наче пісок! А навколо грудки золота! їх там мені по лікті. Ха-ха-ха! — кричав Дхандас.
Потім він підскочив до Псаро, схопив його за руки і спитав, заглядаючи у вічі:
— А ви додержите свого слова? Ми ж повинні довіряти один одному.
— За це не турбуйтеся, — відповів Псаро. — Тільки не зачіпайте золота, хай воно залишиться для тих, хто нам допоможе, бо цього вимагають інтереси Нохрі. Ну, а самоцвіти ми втрьох поділимо між собою порівну.
— І ви повинні ще дати мені змогу безпечно виїхати звідси, — нагадав Дхандас.
— Нохрі вже обіцяв вам.
— Тоді я залишусь Гором, це для вас краще.
— Тут живуть самі дурні, і ми можемо робити з ними все, що схочемо, — засміявся Псаро.
Цієї миті в кутку хтось захропів: то заснув Чан. Псаро подивився в той бік.
— Цей старий жебрак і досі ще тут. Чи не вишпурнути його звідси?
— Та треба було б, — підтримав його Дхандас. — Чого він тут товчеться!
Псаро підійшов до Чана і схопив його за комір. Чан зірвався на ноги, мовби нічого не тямлячи спросоння, почав розмахувати руками, як справді сліпий, і збив з ніг Псаро. Той простягнувся посеред кімнати, а Чан ступив уперед і безпомічно зупинився. Нохрі осатанів, коли побачив, що через жебрака Псаро впав, і накинувся на нього.
Чи то Нохрі занадто турнув сліпого, чи, може, той сам поточився, але ноги в нього підломились, і він упав ницьма. На щастя, він не покалічився, бо звалився на солом’яні мати.
Нохрі, Дхандас і Псаро, мов собаки, вчепились у сердешного жебрака і викинули його з кімнати. Чан упав на кам’яну підлогу і жалібно застогнав од болю, притиснувши до грудей руки, а в руках він тримав… Серафісового жука-скарабея.
Розділ XXIV
ОБЛОГА ПАЛАЦУ
Псаро, Нохрі і Дхандас повернулись до своєї кімнати. В залі нікого не було, крім кількох військових начальників; вони сиділи осторонь у кутку і грали в кості. На Чана ніхто не звертав уваги. Дхандас міг першої-ліпшої хвилини помітити, що амулет зник. Чан не став гаяти ні хвилини, а підвівся і, спираючись на кийок, — його теж викинули до зали, — почвалав непевною, хиткою ходою. Дійшовши до сходів, що вели у гробницю, він швидко збіг ними вниз: хотів перевірити, чи замкнено двері. Побачивши, що Дхандас справді замкнув їх, він про всяк випадок ще раз покрутив круги і повернувся до зали,
Там він знову став безпомічним старим жебраком і, стукаючи кийком по кам’яній підлозі, повільно вийшов з храму на вулицю.
Військо заколотників спало міцним сном. Чан повільно брів між наметів, скоцюрбившись і намацуючи дорогу кийком. Вартовий гукнув Чана, але побачив, що перед ним той самий сліпий та німий жебрак, який уже три дні ходить з ранку до вечора по всьому храму, і не затримав його.
Чан одійшов трохи від останнього вартового і кинувся чимдуж бігти, але не пробіг і сотні метрів, як у таборі вдарили на сполох: мабуть, Дхандас помітив, що амулет зник.
На щастя, нікому із заколотників не могло й на думку спасти, що старий жебрак подасться до царського палацу. Тому почали шукати його коло храму, а коли вартовий сказав, що той вийшов з району, де стояло військо, Чан уже був далеко,
О третій годині ночі Чан підійшов до палацу, постукав, як було умовлено, в потайні двері, і його зразу ж впустили.
Сказати правду, я вже не сподівався побачити Чана, і раптом він з’явився переді мною живий, та ще й з Серафісовим амулетом у руках!
Не можу не сказати, які ми були вражені і як зраділи — скарбницю знову надійно замкнено. Звичайно, Нохрі міг би висадити двері динамітом, але ніяких вибухових речовин серафійці ще не знали. Тепер Нохрі не матиме золота, яким можна спокусити городян!