— Коли б мене було поранено — це ще невелике лихо. Сталося гірше: у мене кінчаються патрони, — відповів він.
Це було справді страшне лихо! Адже заколотники тільки тому досі не захопили барикади, що Чан стримував їх своїми влучними пострілами. Дхандас теж більше не стріляв — мабуть, і в нього не лишилось патронів.
— Скільки ж ви ще можете вистояти? — спитав я.
— Кілька хвилин. їх набагато більше, і вони от-от подолають нас.
Тільки-но Чан сказав це, як на барикаді з’явився Дхандас. Розмахуючи навсібіч двосічним мечем, він уперто пробивався вперед. Я певен, що він думав тільки про жука-скарабея, який допоможе йому заволодіти Серафісовими скарбами.
Гвардійцям довелося відступити. Мішки з піском полетіли вниз, відкриваючи прохід солдатам Нохрі.
Цариця сховалась у тронній залі. Голоси заколотників лунали чимраз ближче, 3 оборонців палацу залишились живі Чан, Яхмос, я і не більш як сорок солдатів. Серісіс була бліда, як крейда. Мовчки, сповнена гідності, вона, не поспішаючи, підійшла до трону і сіла з високо піднесеною головою в короні. Вона приготувалась зустріти смерть стійко, як і годиться цариці, нащадкові великих фараонів.
Полководець Нохрі у супроводі Гора-Дхандаса підійшов аж до дверей тронної зали й голосно крикнув:
— Серісіс, покиньте престол Мітні-Хапі тому, хто має заволодіти ним і вдержати його в своїх руках!
Але не встиг Нохрі й рота затулити, як знизу зчинився страшний гамір і залунали сполохані вигуки. Потім запала тиша, і ми всі почули, як хтось глузливо промовив:
— О! Ходімо ж уперед і посадовімо Нохрі на трон!
Я зразу пізнав цей голос. То вигукнув капітан Дхірендра.
Чан, той ніколи не втрачав самовладання, а Дхірендра, навпаки, був дуже запальний і тому, не стямившись, голосно вигукнув цю фразу мовою хінді.
Загін Дхірендри й Бакні з’явився з тилу так несподівано, що заколотники розгубились, більшість їх навіть кинулась тікати. Дхірендра й Бакні швидко зайняли мармурові сходи, а гвардійці вийшли з тронної зали і з’єдналися з ними. Таким чином, Нохрі й Дхандаса було оточено. Дхандас не хотів здаватися; безладно розмахуючи мечем, він калічив більше своїх-таки спільників, ніж гвардійців.
Нохрі, збагнувши, що йому вже ніщо не допоможе, кинувся до тронної зали. Від ран його захищав обладунок, але кілька гвардійців, що залишились охороняти царицю, справилися з ним і обеззброїли.
Дхандас побачив, що він тепер залишився сам один, і напав на Дхірендру. Він був дужчий за капітана і сподівався, що відштовхне його і втече. Дхірендра чогось не став стріляти, але не пропустив Дхандаса, і між ними почалася боротьба. Дхірендра не встояв на ногах, і обидва боги, вчепившись один в одного, покотилися сходами. Коли вони падали, маски поламались і розпалися. Тоді серафійці вперше побачили їхні справжні обличчя.
Можливо, Дхандас убив би Дхірендру, але несподівано один із заколотників люто простромив йому груди списом, і Дхандас простягся горілиць, широко розкинувши ноги й руки. Він ще спробував підвестись, але не подужав, і голова його безсило впала на підлогу. Так негідник, що підло зрадив своїх товаришів, загинув від руки тих, із ким пішов проти нас. А шляхетний капітан Дхірендра навіть перед смертельною небезпекою не вистрілив у свого невірного співвітчизника, хоч мав у руках заряджений револьвер.
Заколотники осатаніли, побачивши, що їх обдурювали, і Дхірендра також не врятувався б, як і Дхандас, але в цей час кмітливий Чан відвернув їхню увагу на себе: він розстріляв останні п’ять-шість патронів у стелю, а тим часом Дхірендра встиг утекти нагору.
Коли було вбито Псаро та Гора і взято в полон Нохрі, заколотники зовсім розгубились. Бакні наказав своїм гвардійцям викинути їх геть, і незабаром жодного противника не залишилося в палаці.
Яхмос зразу ж дав від імені цариці наказ. У наказі говорилося, що заколотники зазнали поразки, але цариця ласкава і ладна простити солдатів, які виступили проти неї, коли вони негайно складуть зброю.
Я розшукав серед речей аптечку і провів усю ніч коло поранених. Правда, я не медик, але анатомію знав добре і міг подати їм першу допомогу. За помічників у мене були люди, що прийшли сюди забрати тіла вбитих воїнів, незалежно від того, проти кого вони бились. Стародавні єгиптяни вірили, що дух, який покинув тіло, коли людина померла, має знову повернутися; тому вони пильнували, щоб тіло добре збереглось і покійник мав вигляд живої людини.
Під час повстання загинули тисячі людей; все місто, вся країна побивалася за полеглими. Серафійці перестали голитись, їсти м’ясо, пити вино. Жінки не зачісувались, не підмальовували очей, не нарум’янювались, не натирали руки миртовим листям, як звичайно. Коли бальзамувальники зібрались до Мітні-Хапі з усієї країни і робили мумії, на майдані перед палацом двічі на день сходились городяни і ридма ридали.