Тітка-бабуня на мить просто отетеріла. А потім щось промимрила, мовляв, треба викурити нас надвір, і зникла.
Минуло чимало часу. Ми ніде не бачили тітки-бабуні. Лена вважала, що вона поїхала додому, але дідусь був певен, що вона щось задумала і ми маємо бути насторожі. До того ж зараз ніякі автобуси не ходили.
І раптом я відчув запах, від якого в мене по спині полізли мурашки. Я збіг сходами до вікна з канатною дорогою, Лена — слідом за мною.
— Цур тобі пек, вона пече вафлі! — вирвалось у Лени.
Так воно й було. Тітонька-бабуня прилаштувалася в Лениному саду з туристським столиком і вафельницею. У вікно Лениної кухні тягнувся довгий дріт.
— Цур тобі пек, вона вдерлася в мій будинок!
Лена нетямилася від захвату. На столі височіла ціла гора вафель. Часом тітка-бабуня махала серветкою, тож запах велетенськими хмарами підіймався до нас у вікно. Я вкрився гусячою шкірою. Ми принишкли, ніби перебували в церкві, й дивилися на гору вафель, що ставала дедалі вища. Навіть дідусь збентежено дивився у вікно. Ніхто з нас не помічав Крелли, і раптом ми побачили її надворі в саду! Тітка-бабуня сердечно пригорнула Креллу до грудей і посадовила на осонні на стілець. Потім намастила на щойно спечену м’якеньку хрумкотливу вафелину масла й щедро потрусила її цукром. Я мало не заплакав.
— Здаваймося, — рішуче сказала Лена.
— Ні, дідька лисого, — гарикнув дідусь, хоч тітка-бабуня заборонила йому казати при нас «дідька лисого». — Сходи-но, Трілле, в підвал і принеси свою вудку.
Потім дідусь зателефонував у Ленин будинок. Тітка-бабуня виглянула до нас у вікно.
— Можна, я візьму слухавку? — спитала вона, і Лена велично кивнула головою.
Тітка-бабуня вийняла вафлю і зникла в будинку.
— Алло, алло! Це зі служби спілки національних товариств, — мовив дідусь надзвичайно високим голосом. — Нас цікавить, чи ви, ясновельможна пані, не хочете купити який-небудь лотерейний квиток?
І поки він говорив, то заповзято тицяв пальцем на вікно. Тітка-бабуня, очевидно, не хотіла ніякого лотерейного квитка, тож у нас було обмаль часу.
— Крелло! Цссс! — шепнув я і спустив жилку вудки донизу.
Крелла відразу не второпала, що їй треба прикріпляти вафлі на гачок. Вона була замала. Нам довелося довго їй пояснювати, проте поки дідусь поклав слухавку, а тітка-бабуся вийшла надвір, ми підняли дві вафлі. Лена в один мент мов за себе кинула одну з тих, що ми втягли через вікно.
— Нам треба їх поділити, — майже крикнув я.
— Не можна поділити дві вафлі на трьох осіб, Трілле! — заявила Лена, запихаючись вафлею.
Хоч не хоч, а ми з дідусем вдовольнилися однією. Крелла ж у саду наминала п’яту.
За десять хвилин дідусь причепив на край мітли наволочку й вивісив із вікна спальні надвір білого прапора. Ми махнули на все рукою.
Добре бавитись у війну. Та найкраще, коли панує мир. Я подумав так тоді, коли врешті-решт сидів у саду і разом із найдобрішою в світі тіткою-бабунею мотав вафлі.
— Якщо ви брат і сестра, то чого він такий худий, а ви така повна? — спитала Лена, відкусивши пів-вафлі й перевівши погляд на тітку-бабуню й дідуся.
— Змалку вона їла за нас двох, — відповів дідусь і вправно відхилився вбік, бо тітка-бабуня замахнулася потягнути його серветкою.
— Колись, Леночко, я не була така повна.
— А приблизно якою ви тоді були? — допитувалась Лена.
І тоді почався вечір споминів. Тітка-бабуня була вродлива, мов кінозірка. У неї було так багато залицяльників, що дідусеві доводилось лежати на даху та стріляти по них із рогатки, коли вони навідувалися. До речі, наскільки дідусь пригадує, у той час ніхто з них не був повний, адже вони споживали тільки картоплю й рибу. Хоча на святвечір їм перепадали помаранчі. Щоправда, не в час війни. Тоді їм нічого не перепадало…
Тільки-но ми налаштувалися лягати спати, зателефонувала мама, щоб довідатись, як минув день. Дідусь доповів їй, що і менші, й старші поводилися зразково.
— Ми розповідали пригоди з давнини і наминали вафлі, — сказав він.
Ми з Леною усміхнулися.
— Чи можу я трішки побалакати з Креллою? — спитала мама.
Дідусь кахикнув і знехотя передав слухавку.
— Не кажи, що ми їздили на мопеді, — шепнув я Креллі.
Вона кивнула головою і з поважною міною на обличчі взяла слухавку.
— Що ти сьогодні робила, Креллонько? — почули ми мамине запитання.
Дідусь упав перед найменшою онучкою навколішки й згорнув руки. Крелла дивилася на нього з подивом.