— Ти їдеш? — урешті-решт прошепотів я.
Лена обернулась і глянула у вікно. Там відбивалося моє зображення. Ми дивилися одне на одного в темній шибці, а потім Лена підвелася й прослизнула проз мене. Вона зникла в своїй кімнаті й тихо зачинила двері.
Ленина мама випустила з рук усе, що тримала.
— Ти цього не знав, Трілле? — спитала вона й подивилась на мене ще наляканіше, ніж моя мама.
В її косах заплутався клаптичок липкої стрічки. Переступивши картонні коробки, вона пригорнула мене до себе.
— Мені так шкода! Ми часто навідуватимемося в гості. Я обіцяю. Тут же недалечко.
Решту тижня ми з Леною сиділи кожен у своєму будинку й чекали.
— Ти не хочеш вийти надвір і погуляти з Леною, поки вона ще тут? — кілька разів питала мама.
Але я знав, що ніхто в цілому світі, крім мене, не розуміє Лени. Певна річ, тепер ми не могли гуляти.
Напередодні Нового року ми влаштували в нас удома прощальний вечір, було багато їжі і фейєрверки. Ісак також прийшов. Я не міг говорити ні з ним, ні з Леною. Втім, Лена теж не говорила ні з ким. Вона цілий вечір просиділа з насупленим обличчям, розтягнувши губи в одну лінію. І лише раз ті губи заокруглились, коли дідусь приставив до її щік пальці й придавив, мовби запихав їй у рота карамельку.
Тільки-но приїхав фургон для перевезення меблів, я став біля вікна з канатною дорогою дивитися, як чоловіки, Ленина мама та Ісак виносять картонні коробки з білого будинку. А наостанок вийшла Лена’ Мені було цікаво, чи вони і її виноситимуть, але ні — вона вийшла сама і сіла на заднє сидіння Ісакового авто. Я знав, що тепер мушу показати носа надвір, але спершу забіг у свою кімнату і зняв картину Ісуса.
Лена не дивилася на мене. Між нами було товсте автомобільне скло. Я постукав по шибці й трохи здивувався, коли вона її опустила. Мені вистачило б і маленької шпарини, але ця була саме така завбільшки, щоб я зміг просунути Ісуса всередину. І саме така завбільшки, щоб я зміг сказати «бувай», але, звісно, замала для того, щоб ці слова могла сказати Лена.
— Бувай, — шепнув я ще раз, а Лена взяла обома руками успадковану мною картину й відвернулася в інший бік.
І тоді вони поїхали.
Того вечора я був настільки засмучений, що не міг собі дати ніякої ради. Мені зовсім не спалося і край. Напевно, тато щось помітив, бо прийшов до моєї кімнати за якийсь час після того, як побажав мені добраніч. Він був із гітарою.
Я не сказав нічого. І тато, сівши край ліжка, теж не сказав. Та за хвилю-другу він кашлянув і почав грати. Він грав мелодію пісні про Трілле, достеменно, як і тоді, коли я був зовсім дитиною. Ця пісня була присвячена мені, й тато сам її написав. Програвши мелодію, він сказав, що сьогодні написав для мене новеньку пісню, яка називається «Сумний син, сумний тато».
— Хочеш послухати, Трілле?
Я ледь-ледь кивнув головою.
І поки навколо будинку завивав зимовий вітер і всі наші спали, тато грав мені «Сумного сина, сумного тата». Я майже його не бачив, адже було темно. Я тільки слухав.
І раптом я зрозумів, навіщо потрібні тати.
Коли він закінчив, мене здушили сльози, і я захлинувся від плачу. Я плакав через те, що в Лени не було тата, і через те, що померла тітка-бабуня, і через те, що мій найкращий друг Лена поїхала, не сказавши мені «бувай».
— Я більше ніколи не підведуся з ліжка!
Ну й гаразд, сказав тато, він мені носитиме їсти, навіть якщо я лежатиму до самої конфірмації. Тоді я заплакав ще дужче.
— Невже я ніколи більше не радітиму? — спитав я.
— Звісно, радітимеш, Тріллуню, — відповів тато і взяв мене на руки, ніби я був немовлям.
Так того вечора я й заснув у татових обіймах, сподіваючись, що ніколи-ніколи більше не прокинуся.
Дідусь і я
Наступного дня я таки підвівся з ліжка.
— Чого мені лежати? — спитав я дідуся, і він повністю зі мною згодився.
— Ні, лежанням, голубчику, нічого не зарадиш.
Однак мені було невесело, хоч вигляд я мав, мабуть, такий, як і кілька днів тому. Я нипав туди-сюди й намагався усміхатися, якщо хтось добре до мене ставився, а вони всі добре ставилися, але мою душу огортав сум. Часом я оговтувався, пориваючись щось робити, й замислювався, як усе так швидко могло змінитися. Ще ж зовсім недавно в Крихті-Матильді було повно тітчино-бабуниних вафель і Лениного галасу, аж тут майже все, насичене радістю, десь пропало пропадом. Ні з ким мені було ходити до школи, ні з ким, окрім Крели, гратися і ні з ким сидіти біля вікна з канатною дорогою. Натомість мені всередині муляв якийсь великий болючий клубок, що ніколи не зникав. Я знав одне: той клубок з’явився насамперед тому, що не було Лени. Тому все змінилося. На дерева більше ніхто не лазив, і ноги не хотіли стрибати. Напевно, вона зробила щось і з їжею, бо мені раптом усе стало несмачним. Байдужки, чи я їв хліб із печінковим паштетом, чи морозиво. Навіть дійшло до того, що я подумав: може, є сенс відмовитися від їжі? Коли я похвалився цим дідусеві, він порадив мені почати їсти варену капусту й пити риб’ячий жир.