— Тепер я зовсім зсунувся з глузду!
Ми загальмували на пагорбі. Там стояло авто. Воно належало Вері Югансен. Крутогірський Юн доводився їй дядьком. Вона саме допомагала йому пакувати речі й прала те, що він мав узяти з собою до старечого притулку. Сам Крутогірський Юн сидів на стільці й був якийсь розгублений. Дідусь застромив руки в кишені комбінезона й тихенько привітався до свого товариша.
— Мій Тріллуньо хоче в тебе дещо запитати, — кашлянув він і підштовхнув мене вперед.
— Я, — зашепотів я, — просто я хочу запитати, чи можете ви віддати нам Гірську Шкапу. Ми засновуємо старечий притулок для коней — Лена, дідусь і я…
Запала глибока тиша, і я ледве насмілився глянути на Крутогірського Юна. Він швидко водив рукою по здоровому оку.
— Нехай благословить тебе Господь Бог, хлопче, — сказав він. — Але шкапу хвилин двадцять тому як повели на пором.
Стоячи в кімнаті перед Крутогірським Юном, я дивився в його зажурене око й думав, що ніколи більше не відчуватиму радості, достоту як і того дня, коли поїхала Лена. Але ж Лена зараз тут.
— Агов! То ми засновуємо старечий притулок? — розлючено спитала вона й потягла мене за куртку.
А тоді вибігла надвір. Нам із дідусем не лишалося нічого іншого, як вибігти слідом. Тільки-но завівся мопед, на східці пришкандибав Крутогірський Юн. Він помахав нам рукою, а його обличчя мінилося від різних почуттів.
— Женіть, дідусю! Женіть, як скажений! — крикнув я.
І дідусь погнав. Я вперше тоді збагнув, чого мама не хотіла, щоб ми сідали в того ящика.
Навіть Лена трішки завмирала від страху, коли спускалися з пагорба. Швидкість була шалена, і так жахливо трясло, що я тричі прикушував язика. Та тієї шаленої швидкості було не досить.
— Покваптеся! Пором уже відчалив! — крикнув я.
— Вернися, дурний пороме! — крикнула Лена.
Ми вистрибнули з ящика й замахали руками.
Капітан побачив нас, а ще, мабуть, побачив, що й дідусь злегка махав рукою, бо таки розвернувся. Пором стукнувся об причал, і матрос Бірґер пустив нас на борт. Тато мав обідню перерву, тож його ніде не було видно.
— Мабуть, краще не кажіть татові, що ми зараз тут, — попросив я матроса Бірґера.
— Чому? — спитав той.
— Це сюрприз, — сказала Лена. — У нього день народження, — додала вона.
Матрос Бірґер глянув на дідуся, і дідусь поважно кивнув головою.
— Зваж на цих дітлахів, йому сьогодні сорок чотири, — сказав він і поплескав Бірґера по спині так, що забряжчало в сумці з квитками.
Я сполошено подивився на дідуся й Лену. У тата не було дня народження!
— Іноді корисно брехати, Тріллуню, — мовив дідусь. — Твій тато від цього тільки виграє. Може, матрос Бірґер розщедриться йому на тістечко й подарунок.
Досі я ніколи не думав, що до міста так довго добиратися. Всю дорогу я стояв і дивився через край борту, і мені здавалося, що ми ніколи не допливемо. З кожною секундою, що минала, Гірська Шкапа наближалася до бійні.
— Ми нізащо не встигнемо, — сказав я. — Ох, як мені хочеться стрибнути за борт і попливти.
— Якщо ти бовтатимешся у воді посеред фіорду без рятувального жилета, то, звичайно, не встигнеш! — застерегла Лена.
Дідусь зиркнув на годинника.
Коли ж ми зрештою дісталися берега, дідусь поїхав ще швидше, щоправда накинув на мене й на Лену вовняну ковдру, щоб ніхто нас не помітив. А надто поліція. Я лежав і думав про все те свавілля, що ми втелентували цього дня: прогуляли урок математики, збрехали матросові Бірґеру, самочинно заснували старечий притулок і, сидячи в кузові мопеда, спускалися з пагорба і їхали містом. Хоч сядь та плач. Але потім я уявив собі Гірську Шкапу.
— Боже милостивий, дозволь нам устигнути!
— Почекайте тут, — суворо сказав дідусь, як ми приїхали.
А сам подався всередину — тільки зашурхотів його комбінезон і застукали дерев’яні черевики. Ми з Леною лишилися стояти посеред великого паркувального майданчика. Отже це сюди ми відправляли овець, подумав я, відчувши легкий біль у животі. До цього місця, де ми стояли, не долинало ані звуку.
— Може, вона вже перетворилася на кінську ковбасу, — по хвилі мовила Лена. — Готову для споживання з майонезом.
— Замовкни! — сердито буркнув я.
Минула майже година, а Гірська Шкапа все не з’являлася до нас. Напевно, вона вже нежива. От тільки чого не виходить дідусь? Не наважується мені цього сказати? Я намагався триматись, однак на очі навернулися сльози. Лена копала черевиком асфальт і вдавала, що нічого не помічає.