Урешті-решт відчинилися двері й вийшов дідусь — без Гірської Шкапи.
— О ні! — скрикнув я.
— Ну, ну, Тріллуню. Я ж не міг її виводити через двері їхньої контори, нам треба забрати її з іншого боку.
Виходить, ми все-таки встигли, але тільки в останню-преостанню секунду, як сказав дідусь. Нараз я вже стояв на велетенському паркувальному майданчику зі своїм конем. І радості моїй не було меж!
Назад ми тарабанилися через місто досить чудернацькою вервечкою. Попереду їхав дідусь на мопеді, за ним я вів на мотузці Гірську Шкапу, а тоді вже чимчикувала Лена, що повідомляла нам щоразу, тільки-но помічала, як Гірська Шкапа начебто збиралася накласти купу кізяків. Але Гірська Шкапа так і не наклала купи, і ми нарешті дісталися до порому. Там ми стали в чергу за чорним мерседесом — спершу дідусь на мопеді, далі я з кобилою, а тоді вже Лена.
— Зараз вона так наваляє, що аж виляски розкотяться! — бравим голосом вигукнула Лена.
Люди кинули на нас здивовані погляди, а я тішився, що здобув собі таку розумну й сумирну кобилу, яка стоїть анімур-мур, інакше тут здійнявся б неабиякий гармидер.
Утім гармидер дуже скоро здійнявся. У тата вже закінчилася обідня перерва. Він стояв на носі порома, коли той причалив. А побачивши нас, тато так роззявив рота, що мені навіть з берега було видно його зуби мудрості. Він настільки спантеличився, що геть забув помахати рукою мерседесові й решті автівок. Однак вони й самі завели мотори, і ми рушили за ними назустріч татові, що стояв посеред палуби. З кишені в нього стриміла корона, яку вдягають на день народження. Спершу проз тата прогудів мерседес, потім протурчав дідусь, тоді труськом зайшли ми з Гірською Шкапою, і я не осмілювався звести на тата очі, затим, щиро усміхаючись, на борт ступила Лена. Їй подобався гармидер.
Тато, щоб зібратися з думками, спершу обілетив мерседеса, а потім підійшов до дідуся на мопеді. У тата було червоне обличчя, і він, звісно, мав намір виголосити цілу коротку промову. Але дідусь зліз із мопеда й сказав:
— Будь ласка, один пільговий квиток, два дитячі і один кінський.
— І прийміть сердечні вітання з днем народження! — додала Лена.
Того дня тато сказав, що йому доведеться через нас зарані піти на пенсію, однак Лена не бачила в тому нічого лихого: мовляв, у старечому притулку знайдеться місце й для нього. Щоправда, там житимуть переважно коні.
Ми з Леною бавимося в Другу світову війну
Завести коня — не просто, казала мама. А саме так я й зробив. Мама з татом добряче розгнівалися. Якби не дідусь, нам, певно, довелося б повертати Гірську Шкапу назад, але до цього не дійшло. Дідусь усе владнав. І навіть якщо вони вдавали, що їх нічого не обходить, я помітив, що моїм батькам мало-помалу стало здаватися, що кобила, яка стояла в старій стайні, напрочуд сумирна й гарна.
Життя знов плинуло звичним руслом. Наближався березень, я звик і до кобили, й до Лени. На вихідні Лена їздила в місто, до своєї мами, а її мама часто по обіді навідувалася в Крихту-Матильду. Я чи не щодня тішився думкою, що вона таки не переїхала. Як добре, що мене оминули самотність і безпросвітний сум! До того ж у нас давно нічого надзвичайного не траплялося. Упродовж кількох тижнів після оказії з Гірською Шкапою ми з Леною поводилися, мов двійко янголят.
— Либонь, є чого хвилюватися, — сказав тато одного дня за обідом. — У такому спокої, що панує в Крихті-Матильді, є щось ненормальне.
Я цього не певен, але, думаю, татові слова так сильно подіяли на Лену, що їй у голову стрельнула неймовірна ідея. Коли ми прибирали посуд зі столу, вона раптом зупинилася і, заціпенівши на місці, вп’ялась очима в наше радіо.
— Ми його закопаємо, Трілле.
— Закопаємо радіо?
— Атож, як розповідала тітка-бабуня, — відповіла Лена. — Ми його закопаємо і бавитимемось у війну.
Гарно було робити те, про що розповідала тітка-бабуня. Очевидно, їй подобалося дивитись на такі витівки зі своїх високих небес. Однак задумане нами було таким незаконним, що в нас почалася сверблячка. Але це на краще, сказала Лена. Таким чином ми насправді відчуємо, що таке війна, і, напевно, цього варто буде повчитися. Зненацька мешканці Крихти-Матильди, самі того не знаючи, обернулися на німців. Лише ми з Леною лишилися норвежцями і всюди скрадалися, мов двоє шпигунів.
— Вони спровадять нас до Рімі, якщо помітять, — попередила Лена.
Ми викопали біля курника яму. Робота виявилась важкою, але врешті-решт утворилася велика, глибока яма. Така велика й глибока, що ми ухвалили зібрати туди всі радіо з Крихти-Матильди.