— У гардеробі нікого немає! — за якусь мить пронизливо крикнула пані Анна.
Я з такою силою наліг на двері, що зробилася вузенька шпарина, в яку я зазирнув. У кімнату пані Анни зайшли тато, дідусь, Мінна й Маґнус. Крутогірський Юн пропхався повз них і взяв із нічного столика банан. Він наставив його так, ніби тримав у руках пістолет. То було настільки кумедне видовище, що ми з Леною пирснули від сміху. Втім засміялися всі, окрім пані Анни. Вона не бачила в цьому геть нічого смішного й боронила нас до останнього. І лиш тоді, коли тато пішов до вітальні й сів за піаніно, вона забула про все й випустила нас із Леною з гардероба, оскільки дідусь запросив її на вальс.
— Як ви нас знайшли? — спитав я.
— Далося то нелегко, та коли людина бачить перед старечим притулком коня, то розуміє, куди котиться клубочок, — сердито відповів тато, сидячи на стільці піаніста.
— Ту кобилу непросто було прилаштувати, — похмуро озвалася Лена.
Аж тут Крутогірський Юн витріщив око.
— Невже ці чудові діти привели Гірську Шкапу?
Мабуть, я ще ніколи не бачив, щоб старий чоловік так тішився.
Того вечора ми пробули в старечому притулку з годину. А коли йшли, я пообіцяв часто сюди навідуватися з Гірською Шкапою. Але спершу мама нас із Леною спровадила в Ґріні. Ми мусили цілі три дні по обіді визбирувати каміння на полях, де цього року мали намір садити капусту.
Пожежа
Усе почало зеленіти, і весна вже була не за горами. Я відчував це всім тілом. Щоранку я стояв біля вікна, дивився надвір і розумів, що весна вже майже настала. По обіді ми з Леною повели показувати її Креллі. Спершу подалися до хліва.
— Невдовзі в овець з-під хвоста повилазять ягнятка, — пояснювала Лена, поки я гладив свою улюблену овечку по голові.
Овечка була гладка, мов надувна куля.
Крелла хихикнула й кинула їй жмут сіна.
— А потім зазеленіє травиця, й ми випустимо ягняток на пашу. Як і торік, пам’ятаєш, Крелло?
— Аг-га, — відповіла Крелла, але навряд чи то була правда.
Далі ми гайнули в сад, під груші. Підсніжники ще не зійшли, але я показав Креллі землю, де вони ростуть.
— Мабуть, за тиждень вони зійдуть, — сказав я, і Крелла обіцяла пильнувати.
Як добре бути старшим братом. Ми розповіли Креллі все, що самі знали про весну.
— А потім знов настане Івана Купала, — сказав я. — І ми запалимо на березі багаття до самого неба.
— А дідусь розкидатиме гній! — засміялася Крелла.
Це їй у пам’яті засіло.
— Але хто буде за молодят? — спитав я чи не самого себе, відчувши, як защеміло в грудях.
Тітки-бабуні з нами більше не було.
— Принаймні, з нас двох — ніхто, — відрубала Лена.
Дідусь сидів під балконом зі своїми рибальськими неводами. Крелла похвалилася йому, що ми гуляли надворі й роздивлялися весну.
— Атож, весна на порозі, але надвечір, мушу сказати, насунеться негода, — мовив дідусь і, злегка примруживши очі, поглянув на фіорд.
З другого боку фіорду було зовсім темно. Дуже дивно, що можна отак стояти в Крихті-Матильді, де сяяла погожа сонячна днина, і бачити, як десь потойбіч періщить дощ!
До речі, дуже скоро і в нашій бухті линуло, як з відра. Ми мерщій забігли в будинок, і решту дня нікуди не рипалися. А тільки-но полягали спати, як почало гриміти та блискати. Я довго лежав і прислухався до гуркоту грому. В глибині душі мені, мабуть, кортіло пробратися нишком до Лени й забрати собі картину Ісуса. Ну подумайте самі — вона лежала, позбавлена всякого страху, а я зіщулився тут і тремтів, коли насправді та картина належала мені. Урешті-решт грюкнуло так страшно, що я не міг більше влежати в своєму ліжку. Я підвівся з наміром іти до мами з татом і то лише для того, щоб спитати, чи це нормальний грюкіт.
У коридорі стояла Лена.
— Ти боїшся? — спитала вона, щойно я вийшов зі своєї кімнати.
Я стенув плечима.
— А ти?
Лена труснула головою. І тоді я відчув, як мене розбирає гнів. У неї моя картина Ісуса, до того ж я був певен, що вона бреше.
— Якраз ти й боїшся! Інакше чого ти стоїш у коридорі? — спитав я.
Лена хвацько схрестила руки на грудях.
— Я йду надвір.
— Надвір?
— Атож, надвір. Я спатиму на балконі, тож добре чутиму ті грюки-пуки!
У мене за спиною забігали мурашки, та, перш ніж затремтіли коліна, я сказав:
— Я також!
Ох, як я боявся! І навіть якщо мені не видно було Лени, я був певен, що й вона боялася. Мусила боятися. Гриміло так, що трясло балкон. За якихось кілька хвилин ми змокли до рубця, хоч сиділи під дахом, зручно вмостившись у спальних мішках. Іноді небо протинали зигзагуваті блискавки й ставало ясно, як удень. Дощ поров нещадно, шуміло й гриміло так, що просто жах. Досі я зроду не чув такого гучного грому. Кожен гуркіт, що відкочувався, був сильнішим за попередній. Урешті-решт я затулив долонями вуха, заплющив очі і від страху вже нічогісінько не розумів. Лена сиділа біля мене, як галеонна фігура. Її губи були витягнуті в риску. І раптом я збагнув, що вона тужила за своєю мамою. Сердешна Лена! Я саме збирався їй щось сказати, як блиснуло й загриміло майже водночас. То була така сліпуча блискавка й такий гучний грім, що ми з Леною зіщулилися й позастромлювали голови в спальні мішки.